Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян
Ми виглядали так, наче вчора були одягом, який зняли та жужмом кинули в куток після гарної гулянки. Безперечно, гульнули ми вдало. Продовжуючи витягати сіном з голів одне одного, мовчали, мов у горло хтось насипав по жмені реп’яхів. Хлопці натискали на горошини пальцями – вони навіть колір не змінювали. Альг спробував розтерти руку – марно. Шкіра зминалася, стискалася і розправлялася, але горошини залишалися на місцях, немов їх приклеїли зсередини. Навіть язик і той був у дрібний фіолетовий горох і мав дуже кумедний вигляд.
– Ось вони!.. – У сарай влетіла розпатлана жінка, яка тягла за собою ректора. – Подивіться! Це холера!.. За що?!!.. Ми чимось прогнівили богів, пане ректоре!.. – вона навіщось прикрила фартухом ніс і рот, немов боялася, що горошини переповзуть на неї. Дурепа! Вони зрослися з нами. І тепер невідомо коли зійдуть. Може, потрібно тепер придумати рецепт проти горошин? Точно! У вільний час розв’яжу це питання. Напевно, хоча… не впевнена, що так легко знайду протиотруту. Та хіба ж ми отруїлися? Тоді навіть не знаю що шукати. Від цієї думки стало сумно. Невже ці горошинки на все життя? І цілителі не допоможуть?
Ректор вирячився на нас так, наче вперше у житті побачив. Хоча тільки вчора з ним мали розмову. Дивно, що він спокійний. І чого чекати – біди чи… боги відведуть?
– Так я й думав. Уся компанія в зборі. Лікраніель, а ви? Чесно кажучи, не очікував від вас такого.
– Якого «такого»? – здивовано кліпав очима ельф.
– Може хтось з вас зглянеться та пояснить, що це на вас? Ви якесь нове заклинання знайшли, яке викликає синці на тілі? Гм, не схоже. Тоді, що це, прокляття? Поясніть мені нарешті як виникли ці дивні плями, я теж хочу знати!
Ми, похнюпившись, мовчали.
– Здається, сьогодні в академії буде веселий день. Приведіть себе до ладу і на заняття, негайно!
– Але ми в такому вигляді... – почав було Гріс і замовк під поглядом ректора.
– А що не так? Ви наче здорові, – він поклав долоню на лоба Альгіну. – Температури немає. Якщо ці горошини не зійдуть до кінця дня – зайдете до цілителів. Раптом допоможуть? Хоча, там і так черга стражденних, які вчора відзначили перший навчальний день! Доти, доки не закінчаться пари, до цілителів ніхто не піде. Це моє особисте розпорядження. І не тільки для вас! Кроком руш звідси!
Нам не потрібно було повторювати двічі. Тільки п’ятами накивали. До занять рівно п’ятнадцять хвилин. Адепти всіх курсів розглядали нас як дивовисько і коментували. Від їхніх ядучих слів хотілося сховатися під ковдру і ходити саме так, схованими від усього світу.
– До нас цирк приїхав?
– Ага, вчора він гастролював у «Веселому небіжчиську». А сьогодні небіжчики матеріалізувалися і на пари пхнуться! Оце роботи буде у некромантів, так, Грісе?
– А що вчора там було?
– Вечір однієї пісні!
І натовп адептів-старшовиточників вибухнув від сміху, коли один із дотепників розповів, як я співала з бардом:
– Вона так волала, що люстра гойдалася! Думали, ще трохи й буде усім гаплик!
– А підлога з-під ніг нікуди не тікала? Пити менше треба! – рявкнула тролиця.
Але злобливий адепт не замовкав. Ще й звинуватив у тому, що через мене пісня смолою до зубів прилипла і ця безглузда мелодія від учорашнього вечора ніяк із голови не вивітриться.
Боги, хоч провалися в Марсулу після такого! Я ж, наївна, думала, що всім сподобалося, а насправді он воно як!
Дійшовши до нашої кімнати, ми побачили трьох чоловіків у сірих плащах. Поруч із ними – Василь. Замість привітання він пропалив нас поглядом, тоді як адепти, регочучи, пробігали мимо нас.
– Ви захворіли? – тільки й зміг видавити із себе детектив.
– Ми абсолютно здорові, – похнюпивши голову, відповіла я. Не дуже хочеться, щоб на тебе витріщалися.
– Звідки ці синці? Вас побили? – продовжував допит Вася.
– Вась, ти щось хотів? – перервала потік його запитань Кхибра. – Нам на заняття треба. І це не синці.
– А що це? – він удав, що не почув її.
– Нова мода. Замість похмілля – горошинки!
– Можна? – він підійшов до мене і доторкнувся до однієї з лілових плямочок на руці. – Не боляче?
– Вась, ні!
Люди в плащах теж витріщалися на нас. Були вони якісь безликі. Начебто й різні, але водночас однакові. Якщо побачиш таких у натовпі, то пройдеш мимо. Занадто буденна зовнішність. Дуже пересічна.
– Дівчата... – детектив зам’явся. – Це, – він кивнув на трійцю, – агенти таємної поліції. Ми прийшли по Кхибру.
Тролиця здригнулася і злякано подивилася на Васю, а потім на мене.
– Може, поясниш, що трапилося? – запитала я, дивлячись на зблідлу подругу.
– Потрібно проїхати до нас. Зараз. Кхибро, це стосується твого вітчима. Колишнього вітчима, – додав він.
– Я поїду з нею.
– Не можна, – почав Вася.
– Васю, Кхибра залишилася сиротою. І їй потрібна підтримка.
Сищик з агентами перезирнулися. Один із чоловіків у сірому кивнув.