Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

У повітрі сухо клацнуло. Богиня прийняла слова клятви.

– Тоді чия?! Бабусина?!

Але вона лише похитала головою.

– Які ж ви чемні до таємниць!.. – розлютилася я, схопила мішок з казаном і вийшла надвір, де на мене чекала Кхибра, теревенячи з Аглаєю. Побачивши мене, Аглая хутко зникла.

Ми з тролицею пішли до Гіркого струмка, роззулися, зняли частину одягу й увійшли по коліно у воду. Я з казаном, а Кхибра з кришкою. І взялися за роботу. Я так драїла казан, що подруга злякалася, що я зроблю на ньому ще більше вм’ятин – бризки від мене летіли врізнобіч, наче я пустотлива видра, а не адептка першого витка магічної академії. Та й промокла вщент, як і тролиця.

– Руто, з тобою все гаразд?

Я кивнула, а потім від злості мало не жбурнула казан на інший берег струмка, але вчасно стрималася і, поклавши камінь всередину казана, щоб не уплив, розповіла їй, про розмову з тіткою.

– Розумієш, я почуваюся песиком: кожен дражнить шматочком ковбаси, а я як дурепа скачу на задніх лапках!

Тролиця чомусь уважно розглядала мене, а потім перевела погляд на себе.

– Що?! – не зрозуміла я її поглядів.

– Горошинки зникли! – зраділа Кхибра.

Злість наче втопилася у стрімкому струмку. Я глянула на неї – обличчя чисте, потім подивилася на свої руки – жодної плямочки. Потім дістала з кишені синього магоптаха.

– Як живеться вашим горошинкам, бо наші зникли? Ситів, Герману Даксу, академія Нескінченної Спіралі Часу. – І підкинула його вгору.

Через мить прилетів зелений птах і голосом Германа вимовив:

– Ми ще в горошок. І, схоже, вони не збираються зникати. Цілителі безсилі, просто розвели руками й сказали, що треба почекати добу, щоб алкоголь повністю вийшов з організму. Порадили пити відвар шипшини. У мене вже язик свербить від нього. Давайте, коліться: як вам це вдалося?

– Кхибро, виправ мене, якщо не моя правда, – почала я після зникнення магоптаха. – Вода зі струмка допомогла вивести цей злощасний горошок. Ти чула, що хлопці ще в цяточку?

– Угу.

– Доведеться казан води тягнути в гуртожиток.

Тролиця подала мені начищену кришку, а я дивилася на казан. Тільки я накрила його кришкою, його пузате мідне черево спалахнуло у промінні сонця так, що я заплющила очі, рубін знову нагрівся й обпік груди. Я скрикнула і витягла його назовні.

– Як би я хотіла знати, що від мене приховують! – з розпачем бовкнула я. – Якби в мене була б можливість стати маленькою, непомітною, щоб пробратися в будь-яку щілину і підслухати чужі розмови, дізнатися якісь таємниці!

Кхибра гірко всміхнулася.

– Ти вважаєш, що знання чужих таємниць розв’яже руки?

– Ні, Кхибро. Ці знання може зірвати пов’язку з очей і витягнути затички з вух. Мене рідні тримають у незнанні, говорять загадками, не розкриваючи правди. Скільки можна?! Акрідено, почуй мене! Дай мені знак!

Але у розпал дня було чутно тільки дзюрчання Гіркого струмка, спів птахів, далекий гомін голосів, гавкіт собак та кінське фиркання.

– Бачиш, богині не потрібно, щоб ти про все й усіх знала, – сказала тролиця. – Покладися в усьому на Рокнесгер. Вона допоможе!

– Ні, моя люба, якщо немає удачі, безглуздо покладатися на долю. Але богиня, мабуть, не хоче мені допомагати. Чимось я не вгодила їй.

І раптом повітря стало наче кисіль, а я відчула, що в мочку вуха щось вчепилося. І відразу ж подув свіжий вітерець. Наче нічого й не було.

– Ай! Кхибро, подивися, що там?

Подруга підійшла до мене ближче і скривилася:

– Руто, на тобі сидить смердючка.

– Фу! Скинь її!

– Зараз я когось як скину! – почули ми шкідливий злегка писклявий голосок і закрутили головами. – Спочатку вона мозок виносить богам, а потім погрожує знищити божественний знак! Намісника богині скинути! Нечувана зухвалість! Мене, клопа-щитника, божу черепашечку, обізвати смердючкою?! Ось вам!

Мочку боляче вжалило, я звискнула, вдарила себе по вуху, але клоп швидесенько злетів і сів на брову тролиці. Він вкусив і її. Кхибра завищала і схопилася за око. І тут поповз запах. Ні, не запах, сморід. Ми закрили пальцями носи.

– Який жах! – крикнула я. – Забирайся! Чого ти причепився?!

– Ще чого! Мене до тебе приставили, щоб ти нюні не розпускала і через дрібниці богиню не смикала, – сівши на голову Кхибри, віщав клоп. – Так що, не жах, а шарман! Повний шарман, мадам! Щоправда, не знаю, що означає це слово, – зізнався клоп, – але воно мені подобається.

– Руто, як ти це зробила?! – Кхибра промивала водою зі струмка укушену брову.

Я потирала мочку, і теж зачерпнула воду зі струмка. Вологими пальцями розтерла місце укусу.

– Якщо ти надумаєш ще раз укусити мене або Кхибру, то присягаюся Акріденою, я тебе вб’ю, дрібнота пузата!

Клоп видав такий звук, немов висунув язик і подражнив мене.