Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

– Вільні, адептки, – видихнув ректор. – Повертайтеся до гуртожитку. Плюс вам в ауру, за те, що не стали жалітися. Другий плюс – за почуття гумору. І величезний мінус – за самовпевненість. В особі Ютари ви нажили собі кровного ворога. Будьте насторожі. А тобі, Юрва, догана – за рік навчання в адептки нульова реакція на небезпеку. А якби це була б нежить? Або ворог? Що тоді, підключати пана Грондера і торгуватися з Маруною? Ти ж розумієш, чия це донька, і які неприємності чекають на академію, якщо з нею щось трапиться? На відміну від них, – він кивнув у наш бік, – вона мовчати не буде. Навпаки, ще й прикрасить.

Ректор замовк, трохи схилив голову набік.

– Будь ласка, її тато не змусив себе довго чекати – бажає з тобою поспілкуватися.

Ага, отже, ректорові прислали магофлая. Чудово, пташки працюють!

Професор Кнопочка дістав із кишені сірого птаха, щось прошепотів йому і той розчинився в повітрі.

– Буду радий зустрічі, повір, мені є що йому розповісти, – зі спокійним виразом обличчя відповів маг. – А ви, панянки, чого застигли? Друга частина розмови не призначалася для ваших ніжних вух.

– Ми не глашатаї, щоб на кожному кроці кричати про те, що щойно дізналися, – образилася я.

– Дуже на це сподіваюся, – цілком серйозно відповів професор Кнопочка.

– До речі, адептка Морошкіна, чому у вас такий брудний казан?

– Тому що я його таким купила. Завтра поїду до Гіркого струмка, вимию і вичищу.

Ректор тільки закотив до стелі очі.

– До побачення, адептки! – і вже звернувся до пана Кнопочки: – Скоріш би повернулася Дарза, бо без секретарки, мов без рук.

Слава богам, аудієнцію закінчено. Ми вийшли з кабінету і видихнули. Звісно, ані я, ані Кхибра не збиралися розповідати навіть одногрупникам те, про що говорили ректор і маг-стихійник. Швидше за все вірана дочка урядовця або можновладця. Та й Маруна з нею! Хай собі хизується своїми батьками далі. Ми сюди за знаннями прийшли.

У гуртожитку, переодягнувшись у халати, пішли на кухню за окропом. Шкода, що забули купити печива або пряників, їсти хотілося шалено, адже з цими покупками ми примудрилися пропустити вечерю. Щоправда, пара печиванчиків залишилася, а завтра змайструємо щось нашвидкуруч у тітки, щоб був стратегічний запас.

На великому вогнищі закипала вода в казані, ми зачерпнули прямо з нього і ледве не ошпарили ельфа, який хотів присобачити на стрижень невеличкий казанок з локшиною. Він зашипів щось ельфійською. Ми відійшли вбік, спостерігаючи за ним. Ельф схопив велику рукавицю, підчепив стрижень, зняв казан із водою, поставив на ґрати поруч із вогнищем і спритно підвісив казанок з локшиною. Він подивився на нас із Кхиброю так, немов щойно здійснив подвиг. Чого ж ти чекаєш, оплесків?

– Лікраніе́ль, – сказав він із таким виглядом, наче ми мали одразу впасти ниць і заридати від щастя, що він зглянувся до нас.

– Рута, а це моя подруга Кхибра, – відповіла я і зазирнула в його казан.

– Не поділюся, навіть не просіть, – гордовито продовжив він і ледь ворухнув вухом, наче хотів уловити наші думки.

– Не дуже-то й хотілося, – стримуючи сміх, сказала я, не відводячи очей від казана.

Кхибра простежила за моїм поглядом і пирснула зі сміху.

– Що смішного в тому, що я хочу приготувати локшину? – ельф роздратовано відкопилив нижню губу.

– Біда в тому, що на вуха її не повісиш, як і не повечеряєш, – пирхнула я.

– Чому ж?

– Тому що ти зварив клей! – розхлюпуючи від сміху гарячу воду по підлозі, сказала тролиця.

– Віднеси його до бібліотеки, сподіваюся, пані Фоліанта оцінить твій кулінарний талант!

– Не заздріть!

Ельф засопів, витягнув з-за паска ложку і перемішав нею щось злипле і неїстівне.

– Локшину кидають у киплячу воду і додають трохи олії, щоб не взялася грудкою, як у тебе. Ех ти, горе-кухар!

– Не смійте так говорити! – спалахнув Лікраніель. – Я... я... я…

– Ми все зрозуміли, ти породистий, як кінь, і твої предки зі знатного роду. У разі чого ти їм поскаржишся, – знову пирхнула я, згадавши батька Ю, який дуже хотів захистити свою безцінну донечку.

– Ви з факультету передбачень? – здригнувся ельф.

Ми перезирнулися з Кхиброю – з цим усе зрозуміло. Досить на сьогодні пригод з іменитими нащадками. Знову набравши окропу, ми розвернулися і пішли до своєї кімнати.

– Гей, дівчата, зачекайте... – пролунало слідом. – У вас перекусити нічого немає? Страх як їстоньки хочеться.

– А на вечерю чому не пішов? – Ну, ми її пропустили, а він?

– Зачитався, – зніяковіло відповів хлопчина. – Я думав, що сам приготую...

– Гаразд, як там тебе?

– Лікраніель.

– Відчищай казанок, а ми щось придумаємо.

– А у вас казана немає?

Я гмикнула, згадавши свій. Кхибра похитала головою – ні. Ельф зітхнув, зняв зі стрижня свій казанок і поплентався до себе.