Республіка Дракона - Ребекка Куанг

Жинь кивнула і схопила руку Сожцань Сіжі. Їй забракло подиху, щоб сказати «відправте мене назад», але Сожцань Сіжа кивнула. Вона хлюпнула ще черпак води на каміння.

У юрті стало вдвічі спекотніше. Жинь закашлялася, вигинаючи спину, матеріальний світ потьмянів і біль повернувся. Пальці Алтаня знову обхопили її шию, стискаючись, душачи її.

Алтань нахилився вперед. Мазнув вустами по її вустах.

— Знаєш, чого я від тебе хочу?

Жинь похитала головою, хапаючи ротом повітря.

— Убий себе, — наказав він.

— Що?

— Я хочу, щоб ти себе вбила, — повторив він. — Виправ усе. Це ти мала померти на тому хвилерізі. А я мав вижити.

Це правда?

Певно, що правда, якщо ця думка так міцно засіла в її підсвідомості. І Жинь не могла брехати собі, вона знала, завжди знала, що якби Алтань тоді вижив, а вона померла, усе могло би скластися зовсім по-іншому. Аратша досі був би живий, Цике не розпустили б, вони не програли б Фейленю, а Республіканський флот не перетворився б на понівечені рештки на дні озера Боян.

Дзіньджа говорив це від самого початку. «Нам варто було спробувати врятувати іншого».

— Це через тебе я помер, — продовжив Алтань безжально. — Виправ усе. Вбий себе.

Жинь зглитнула.

— Ні.

— Чому? — його пальці дужче стиснулися на її шиї. — Живою від тебе жодної користі.

Жинь потягнулася до його рук.

— Бо я вже не виконую твоїх наказів.

Алтань був витвором її розуму. Він мав лише стільки сили, скільки вона йому давала.

Вона відірвала його пальці зі своєї шиї. Відгинала їх один за одним. І майже звільнилася. Алтань стиснув дужче, але Жинь опиралася, вдарила його в литку, а коли він відпустив, кинулася назад, подалі він нього, і нахилилася, готова до удару.

— Серйозно? — пхикнув він. — Ти зі мною битимешся?

— Я вже тобі не поступлюся.

— Не поступишся? — повторив він, немовби це здавалося йому смішним. — Он що ти про це думаєш? О Жинь, про це ніколи не йшлося. Я не хочу, щоб ти мені поступалася. Я керував тобою. Контролював тебе. А ти була така дурна, доводилося тобі говорити, що і як робити.

— Я не дурна, — сказала вона.

— Ні, дурна, — Алтань усміхнувся, дбайливий, вродливий і ненависний водночас. — Ти ніщо. Від тебе жодної користі. Порівняно зі мною, ти…

— Я взагалі не така, як ти, — перебила вона. — Я була жахливим командиром. Не могла без опіуму. Я досі не можу прикликати вогонь. Ти можеш сказати мені все, що я в собі ненавиджу, але я вже це знаю. І ти не можеш сказати нічого, що завдасть мені більшого болю.

— О, я так не думаю, — раптом у його руці з’явився тризуб. Підходячи, Алтань почав його розкручувати. — А як щодо цього? Ти хотіла, щоб я помер.

Вона відступила.

— Ні. Ніколи.

— Ти ненавиділа мене. Ти боялася мене й не могла дочекатися нагоди позбутися. Визнай, коли я помер, ти сміялася.

— Ні, я ридала, — сказала вона. — Ридала цілими днями, поки несила було зробити бодай ще один подих, а потім намагалася припинити дихати, але Енькі щоразу повертав мене до життя, і згодом я ненавиділа себе, бо ти сказав, що я маю жити далі, а я ненавиділа життя, бо це ти сказав, що я мушу…

— І з якого то дива ти мене оплакувала б? — тихо запитав він. — Ти заледве мене знала.

— Ти маєш рацію, — сказала вона. — Я любила твій образ. Я була засліплена тобою. Я хотіла бути тобою. Але тоді я тебе не знала й уже ніколи по-справжньому не дізнаюся, яким ти був. Але тепер я вже не думатиму, Алтаню. Я готова вбити тебе.

У її руках матеріалізувався тризуб.

Тепер вона мала зброю. Тепер вона не була проти нього беззбройною. Вона ніколи не була безборонною. Просто їй ніколи не спадало на думку це перевірити.

Алтань зиркнув на зубці.

— Ти не посмієш.

— Ти не реальний, — спокійно промовила вона. — Він мертвий, і я вже не зможу зашкодити йому.

— Поглянь на мене, — сказав він. — Зазирни в мої очі. Скажи мені, що я не реальний.

Жинь зробила випад. Алтань відбив. Вона вивільнила тризуб і спробувала знову.

Він підвищив голос.

— Поглянь на мене.

— Я й дивлюся, — лагідно промовила вона. — Я все бачу.

Він спіткнувся.

Вона вдарила його в груди.

Він вирячив очі, але ніби завмер. З кутика його рота потекла тоненька цівка крові. А на грудях розквітала червона пляма.

Той удар не був смертельним. Жинь ударила його під грудину. Але не влучила в серце. Зрештою, він міг стекти кров’ю, але вона не хотіла, щоб він помирав одразу. Він потрібен їй живим і свідомим.

Вона досі потребувала абсолютності.

Алтань глянув на зубці, які показалися з його грудей.

— Ти хотіла мене вбити?

Жинь витягла тризуб. Кров швидко заливала його форму.

— Я вже це робила.

— Але чи змогла б ти зробити це зараз? — поцікавився він. — Чи зможеш покінчити зі мною? Якщо ти вб’єш мене тут, Жинь, я зникну.

— Я цього не хочу.

— Тоді я досі тобі потрібен.

— Не так, як я тобі.

Жинь збагнула, нарешті збагнула, що гонитва за спадком Алтаня Тренсиня не дасть їй правди. Вона не зможе відтворити його в своєму розумі, хоч скільки мордуватиме себе спогадами. Вона могла успадкувати лише його біль.

І що відтворювати? Ким насправді був Алтань?

Наляканим хлопчиськом зі Спіру, який просто хотів додому, зламаним хлопчиськом, який дізнався, що дому немає й повертатися нікуди, солдатом, який вижив усупереч усім, хто думав, що він має вмерти. Командиром без мети, якому немає заради чого воювати й немає про що непокоїтися — окрім того, щоб не спалити світ.

Алтань не був героєм. Тепер Жинь це зрозуміла, й усвідомлення настільки приголомшило, що вона ніби впала в крижану воду, занурилася з головою й переродилася.

Вона нічим перед ним не завинила.

Вона нічого йому не винна.

— Я досі люблю тебе, — сказала Жинь, бо мусила говорити відверто.

— Я знаю. І тому ти дурепа, — сказав Алтань. Він ступив до неї крок, потягнувся до її руки й переплів її пальці зі своїми. — Поцілуй мене. Я знаю, ти цього хотіла.

Жинь торкнулася до його щоки закривавленими пальцями. Заплющила очі, лише на мить, і подумала про те, як усе могло скластися.

— Я теж тебе любив, — сказав він. — Ти мені віриш?

— Ні, не вірю, — сказала вона і знову пронизала його груди тризубом.

Тризуб увійшов гладко, не зустрівши опору. Жинь не знала, чи це тому, що видіння Алтаня вже тьмяніло, ставало безтілесним, чи тому, що Алтань у площині її мрій зумисно їй допомагав, насадившись на три зубці тим місцем грудної клітки, де мало бути серце.

Коли Жинь видихнула знову, її опанувало нове страхітливе відчуття, машинальне, але водночас страшенно бентежне. Невже це її тіло, оця смертна й незграбна посудина? Вона повільно вивчала заново, як працюють її нутрощі. Дізнавалася, як повітря рухається до легень. Як звучить її серце у грудях.

Жинь побачила, як усе навколо залило світло звідкись згори,