Республіка Дракона - Ребекка Куанг
— Не рухайся, — сказала Сожцань Сіжа.
Сожцань Сіжа поклала руку Жинь на груди, стиснула пальці й почала наспівувати. Гострі нігті впилися Жинь у шкіру.
Жинь закричала.
Ще не кінець. Жинь відчула жахливе тягуче відчуття, немовби Сожцань Сіжа обхопила пальцями її серце й витягувала його з грудної клітки.
Вона глянула вниз. Пальці Сожцань Сіжі не пробили шкіри. Тягуче відчуття йшло звідкись зсередини, від чогось гострого й зубчастого в ній, чогось, що не хотіло її відпускати.
Сожцань Сіжа почала наспівувати голосніше. Жинь відчула невимовний тиск, такий сильний, що здавалося — легені луснуть. Тиск усе зростав і зростав, а потім щось піддалося. Тиск разом зник.
Мить вона могла лише лежати нерухомо й дихати, втупившись очима в біле коло нагорі.
— Поглянь, — Сожцань Сіжа розкрила перед Жинь долоню. Усередині була грудка крові завбільшки з її кулак, чорна й зогнила. Від неї смерділо стервом.
Жинь інстинктивно відсахнулася.
— Це…
— Отрута Дадзі, — Сожцань Сіжа накрила кулак тканиною і стиснула. Чорна кров просочувалася між пальцями і скрапувала на розпечене каміння. Сожцань Сіжа уважно роздивилася забруднені пальці, а потім струсила останні кілька крапель на каміння, де вони голосно зашипіли й зникли.
— Її вже немає. Ти вільна.
Жинь втупилася в брудне каміння, не здатна вимовити й слова.
— Я не… — вона закашлялася, не договоривши.
А потім трапилося все водночас. Її тіло затрусилося, затоплене сумом, про який вона навіть не здогадувалася. Жинь накрила голову руками, незв’язно схлипуючи, її пальці були липкі від сліз і шмарклів.
— Плакати нормально, — сказала Сожцань Сіжа. — Я знаю, що ти бачила.
— Тоді йди до біса, — кашлянула Жинь. — До біса.
У грудях поважчало. Вона перехилилася й виблювала на каміння. У неї тремтіли коліна, литка пульсувала болем. Жинь упала долілиць поруч із власним блювотинням і міцно заплющила очі, щоб стримати потік сліз.
Серце шалено калатало в грудях. Вона намагалася зосередитися на серцебитті, з кожною секундою рахуючи удари, щоб заспокоїтися.
«Його не стало.
Він мертвий.
Він уже не завдасть мені болю».
Жинь потягнулася до гніву, того самого гніву, який завжди слугував їй щитом, і не знайшла його. Емоції випалили її зсередини, пекуче полум’я згасло, бо йому нічим було живитися. Вона почувалася спустошеною, вихолощеною й порожньою. Лишилося тільки виснаження й тупий біль утрати в горлі.
— Тобі дозволено відчувати, — пробурмотіла Сожцань Сіжа.
Жинь схлипнула й витерла носа рукавом.
— Але не жалій його, — сказала Сожцань Сіжа. — То не був він. Чоловік, якого ти знала, пішов і упокоївся. Життя і смерть у цьому космосі рівні. Ми вступаємо в матеріальний світ і знову йдемо, реінкарнуємося в щось краще. Хлопець настраждався. Відпусти його.
Так, Жинь знала, теоретично вона знала, що це була правда, що для космосу вони були фундаментально неважливими, що вони прийшли з пилу й повернулися в пил і порох.
І вона мала втішитися цим, але тієї миті їй не хотілося бути тимчасовою й нематеріальною, вона хотіла вічно лишатися в матеріальному світі з Алтанем, коли вони схилилися чолами одне до одного, їхні погляди перетнулися, руки торкнулися й переплелися, намагаючись злитися в чистій фізичності іншого.
Вона хотіла бути живою і смертною, вічно тимчасовою з ним — і тому плакала.
— Я не хотіла, щоб він ішов, — прошепотіла вона.
— Наші померлі не йдуть від нас, — сказала Сожцань Сіжа. — Вони лишаються, поки ми це дозволяємо. Той хлопець — хвороба твого розуму. Забудь його.
— Не можу. — Вона затулила обличчя руками. — Він був дивовижним. Він був інакшим. Я ніколи не зустрічала нікого схожого на нього.
— Ти здивувалася б. — Сожцань Сіжа спохмурніла. — Ти й гадки не маєш, скільки ще таких чоловіків, як Алтань Тренсинь.
— Жинь! О боги! — Кітай опинився біля неї, щойно вона вийшла з юрти. Жинь знала, розуміла з його виразу обличчя, що він декілька годин чекав зовні, зціпивши зуби від хвилювання.
— Тримай її, — сказала Сожцань Сіжа.
Кітай обхопив Жинь рукою навколо талії, щоб зняти вагу з пораненої литки.
— З тобою все гаразд?
Жинь кивнула. Разом вони почовгали вперед.
— Ти впевнена? — наполягав він.
— Мені краще, — пробурмотіла вона. — Гадаю, так добре, як не було вже дуже давно.
Жинь хвилину постояла, прихилившись до його плеча, просто насолоджуючись холодним повітрям. Вона ніколи не думала, що звичайне повітря може смакувати, бути таким солодким. Відчуття вітру на обличчі було хрустке, смачне й освіжало дужче за холодну зливу.
— Жинь, — сказав Кітай.
Вона розплющила очі.
Він уважно дивився їй на груди.
Жинь обмацала себе, розмірковуючи, чи одяг не зайнявся від жару. Вона й не помітила б, якби це сталося. Відчуття фізичного тіла досі здавалося їй таким новим, що вона легко могла ходити й голою.
— Що таке? — спантеличена, промовила Жинь.
Сожцань Сіжа нічого не сказала.
— Поглянь униз, — сказав Кітай. Його голос був дивно здавленим.
Вона опустила очі.
Трохи нижче грудини на її шкірі проступив чорний відбиток долоні, схожий на тавро.
Кітай обернувся на Сожцань Сіжу.
— Що ви…
— То не вона, — сказала Жинь.
Це тавро було від Алтаня, то був його спадок.
«От же покидьок».
Кітай уважно стежив за нею.
— І тобі це здається нормальним?
— Ні, — сказала вона.
Вона поклала руку собі на груди так, що її долоня опинилася всередині відбитку Алтаня.
Його рука була значно більшою.
Жинь опустила руку.
— Але це не має значення.
— Жинь…
— Він помер, — сказала вона тремтливим голосом. — Він помер, його не стало, розумієш? Він зник і вже ніколи мене не торкнеться.
— Знаю, — сказав Кітай. — Не торкнеться.
— Приклич полум’я, — різко сказала Сожцань Сіжа. Вона тихо стояла, спостерігаючи за їхньою розмовою, але тепер у її голосі чулася дивна тривога. — Зараз же.
— Зачекайте, — сказав Кітай. — Вона слабка, змучена…
— Їй треба зробити це зараз, — наполягала Сожцань Сіжа. Вона була дивно налякана, від чого стало страшно й Жинь. — Я мушу знати.
— Будьте розсудливою… — почав було Кітай, але Жинь похитала головою.
— Ні. Вона має рацію. Відійди.
Він відпустив її руку і ступив декілька кроків назад.
Жинь заплющила очі, видихнула й дозволила розуму пірнути в екстаз. У місце, де гнів набував сили. І вперше за багато місяців вона дозволила собі надію, що знову зможе відчути полум’я, надію, яка стала для неї недосяжною, як політ.
Тепер їй стало безмежно простіше генерувати гнів. Вона могла в надлишку видобути його з власних спогадів. У її розумі більше не лишилося частин, яких вона не сміла чіпати, які досі кровоточили, наче відкриті рани.
Жинь здолала знайомий шлях через порожнечу, аж доки не побачила Фенікса немовби крізь туман, почула його ніби у відлунні, ніби у спогаді про доторк.
Вона відчула його гнів і потягнулася до нього.
Вогонь не прийшов.
Щось запульсувало.
Спалахи світла майнули їй під повіками.
Печатка нікуди не зникла, випалена в її розумі, досі присутня. Привид Алтаневого сміху відлунював їй у вухах.
Жинь тримала полум’я в долоні лише мить, якраз достатньо для того, щоб воно подражнило її й вислизнуло, а потім
