Проклята - Наталка Смеречинська

Осінь 1930 року…

Місяць зазирав у віконечко темної й похмурої оселі. Його слабкі та бліді промені падали на стару, подерту дерев’яну лавку і зачіпали краєм глиняну долівку. Це було все, що хоч трохи  можна було розгледіти в цій старенькій, українській хатині. Все інше топилося в мороці ночі й здавалося, що ця мовчазна оселя була абсолютно пустою.  Але то тільки на перший погляд.

В самому  далекому кутку, поруч з розритою глиняною підлогою на колінах стояла жінка. Старенька потерта спідниця була вся в багнюці, колись біла сорочка висіла на худорлявій статурі лахміттям, ще більш підкреслюючи зморений вигляд господині, а сиві пасма вибивалися з-під хустки, обрамляючи зморшкувате обличчя, що  робило його не природньо довгим та худим.

Очі старої закотилися і здалося б, що вона застигла непритомною, як би не вуста, що швидко-швидко, щось говорили й не скорчені старі пальці, що виводили криваві сліди на невеличкій іконі.

Раптом старі дерев’яні двері відкрилися від удару ногою,  в сторону відлетіла клямка і на порозі виросла зловісна  чоловіча фігура.

Жінка здригнулася й обернулась, щоб заклякнути від страху. Як же рано він прийшов, вона ще нічого не встигла. Клятий вбивця Ренек Шейнблат!! Ні-ні, вона мусить встигнути. Стара відмерла і сильно притиснувши ікону до грудей знову почала шепотіти.

- Дарма молишся своєму божку, контрреволюція, він тобі сьогодні не допоможе!

Зареготав незваний гість і трохи хитаючись рушив до старої.  Схопивши бідолашну за сорочку, він силою звів жінку на ноги.

- Признавайся, де синочка свого ховаєш, стара курва!!!

Чолов’яга тряхнув жінку, дихнувши їй в обличчя  свіжим перегаром.

-  Все одно не втече від нас, ворог народу!!

Та жінка наче не  чула його, продовжуючи шепотіти свої загадкові слова.

- Це ти мені мовчиш?!

Розлютився не на жарт чекіст і звук гучного ляпаса розрізав темноту  і тишу оселі. Жінку відкинуло від звіра в людській подобі й вона вдарилася об лавку спиною. Стара застогнала і сповзла по ній на підлогу, а з її розбитих губ потекла кров. Та начальника місцевого ОДПУ це не зупинило і він копнувши нещасну важким  чоботом в бік, знову підняв її на ноги за сорочку.

- Думаєш, що я не дізнаюся де твій Степан ховається?! О, ні, ти мені все, все розкажеш, стара хвойда. Я ще й не таких як ти розколював. Зараз ми з тобою поїдемо до міста, в ОДПУ, і там ти мені гарно заспіваєш!

Нарешті стара глянула у вічі свого мучителю. Яким же нікчемним був цей Ренек! В повіті його добре знали, як п’яницю і ледаря. Великий рід торговців Шейнблатів давно вже махнув на свою чорну вівцю рукою і, навіть не здивувався, коли одного дня Ренек зник. Лиш похитали головами й знизали плечима. На одну ганебну пляму менше. Та мерзотник не зник назавжди й не згинув під чиїмось тином, впившись в смерть. Ні, він повернувся у двадцятому році на чолі червоної навали, гордовито розправивши свою низькорослу і кремезну фігуру.

Став гордо йменуватися «начальником ЧК» і мститися своїм землякам. Ось тоді то й полізла на світ Божий садиська натура п’яниці й підлого боягуза Шейнблата. Він убивав, катував і знущався, упиваючись своєю владою і безкарністю. Скільки душ на  його рахунку? Чотириста? П’ятсот? Ніхто достеменно не знає. Ось прийшла черга і Степана, її єдиного синочка.

Довго не роздумуючи, стара плюнула у вічі вбивці.

- Ах ти ж су… - сильні руки чекіста стисли кволу шию жінки, що здається ось – ось переломиться, як суха тріска, тільки-но приклади сили.

- Товариш Ренек! – на порозі з’явилася нова чоловіча фігура, відволікаючи Шейнблата від старої. Високий, сивий чоловік в потертій, шкіряній  куртці привернув увагу начальника до себе – Вівчара заарештували на залізниці в Малині, при спробі втекти затриманого розстріляли на місці.

Відрапортував сивий і у відповідь отримав відчайдушний зойк, що зірвався з вуст старої, коли вона почула про гибель єдиного сина.

- Це ж треба так… Здох, падло, до того як я до нього дібрався! Ех, легко він відбувся!

Шейнблат спробував з відразою відкинути від себе жінку, але не тут то було. Стара сама вчепилася в чоловіка скоцюрбленими пальцями, впустивши ікону на долівку, що до цього весь час тримала в руках.

- Проклинаю!!!, – вперше за весь час заговорила вона, – Проклинаю все ваше кодло і в першу чергу тебе, Ренек. Ні світу, ні долі, ні неба, ні щастя… Страждання,  тьма  і страх, страх, страх… Тобі, твоїм дітям і…

Договорити стара не встигла позаяк гострий ніж увійшов їй в живіт і споров його аж до грудей. Кров хлинула з рота вже не маленькою цівочкою, а сильним потоком, не давши бідолашній договорити. Широко відкриті очі, що все ще вражено дивилися на вбивцю, почали скляніти, руки ослабли й Ренек гидливо відкинув від себе стару. Декілька хвилин постояв над тілом, що ще сіпалося в агонії, а потім схилившись, витер ножа об сорочку, на якій вже майже не залишила білого кольору. Все  залила гаряча кров.

- Ну і навіщо було  це робити ?, – почувся за спиною, спокійний голос другого чекіста.

- А хай знає, контра, як ворогів народу народжувати!, – криво посміхнувся мерзотник і обернувся до   свого  товариша по службі -  От сволота, цей Вівчар, таку забавку спаскудив. А що жінка його? Впіймали?

Сивий чекіст лише знизав плечима:

- В телеграмі сказано не було.

- От курва! Все одно від мене не втече, – вилаявся Шейнблат, - Ну добре! Ходімо! Пора в місто повертатися. Мене там така краля чекає, що швидко цю…

Роздуми Ренека перервав тихий сміх, що більше нагадував скреготання чогось гострого об скло. Ще більш моторошно він звучав від того, що окрім них двох в домі не залишилося нікого живого. Тільки тіло мертвої  старої. А може не дуже мертвої?

Обернувшись до купи лахміття, що колись було живою істотою, зблідлий Шейнблат побачив як воно почало рухатися. Та не так, як зазвичай роблять це живі. Ренек бачив багато недобитків на своєму віці. Вони стогнали, сіпалися і самі просилися на кінчик його штика, або на кулю з його нагану.