Республіка Дракона - Ребекка Куанг

Жинь глянула на себе й побачила білі коси з мушлями та кістками. Вона усвідомила, що була у спогаді значно молодшої Сожцань Сіжі. Ліворуч від себе вона побачила молоду жінку, мабуть, матір близнюків Калаґан — у неї були такі ж високі вилиці, як у Цари, і така ж копиця білосніжного волосся, як у Чаґханя.

Перед ними стояла Тріада.

Жинь зачаровано витріщилася на них.

Вони були такі юні. Їм не могло бути більше, ніж тепер їй. За віком вони були щонайбільше слухачами четвертого курсу в Сінеґарді.

Су Дадзі вже дівчиною була неможливо, страшенно прекрасною. Вона випромінювала сексуальність, навіть коли просто стояла. Жинь розуміла це з того, як вона погойдувала стегнами, з того, як ворушила пелену волосся на плечах.

Ліворуч від Дадзі стояв Імператор Дракона. Його обличчя було приголомшливо знайомим. Гострі кути, довгий прямий ніс, густі й похмурі брови. Дивовижно вродливий, блідий і бездоганно складений — так, що навіть не скидався на людину.

Він точно був родом із дому Їнь.

Він був молодшим, лагіднішим Вейсжею. Він був Неджею без шрамів, Дзіньджею без зарозумілості. Його обличчя не можна було назвати добрим, воно було надто суворе та аристократичне. Але й відкрите, щире й відверте. Обличчя, яке миттєво викликало в Жинь довіру, бо вона не розуміла, як цей чоловік міг бути здатним на якесь зло.

Тепер вона розуміла, що мали на увазі в давніх оповідях, коли казали, що солдати юрбами дезертирували і ставали навколішки біля його ніг. Вона пішла б за ним куди завгодно.

А ще там був Дзян.

Якщо вона колись і вагалася, чи був її колишній майстер Хранителем Воріт, то тепер сумнівів не лишилося. Його волосся, підрізане близько до вух, було таким же неприродно білим, обличчя такого ж незрозумілого віку, як і тоді, коли вона зустрілася з ним уперше.

Але коли він заговорив і його обличчя ворухнулося, він перетворився на абсолютного незнайомця.

— Не варто перечити нашому слову, — сказав він. — У вас закінчується час. Я чітко дав зрозуміти, доки у вас іще є шанс.

Той Дзян, якого знала Жинь, був безтурботним і радісним, він крокував світом із такою собі відчуженою допитливістю. Говорив лагідно й насвистуючи, немовби був допитливим свідком власних розмов. Але цей молодший Дзян мав на обличчі різкість, яка приголомшила Жинь, Кожне слово, яке він говорив, сочилося звичною жорстокістю.

Це лють, усвідомила вона. Дзян, якого вона знала, був абсолютно миролюбним, несприйнятливим до наруги. Цього Дзяна поглинала якась отруйна лють, він немовби випромінював її.

Голос Калаґан тремтів від гніву.

— Наш народ століттями володів територіями на північ від пустелі Баґхра. Ваш Воєначальник Коня забувається. Це не дипломатія, це чиста зарозумілість.

— Можливо, — сказав Дзян. — Та все ж не варто було розчленовувати його сина й відсилати батькові його пальці.

— Він посмів погрожувати нам, — сказала Калаґан. — І отримав по заслугах.

Дзян знизав плечима.

— Може й так. Мені той малий ніколи не подобався. Але ви знаєте, у чому наша дилема, люба Калаґан? Нам потрібен Воєначальник Коня. Нам потрібні його війська й бойові коні, а ми не зможемо взяти їх, якщо бігатимемо пустелею Баґхра, відбиваючись від ваших стріл.

— Тоді йому варто відступитися, — сказала Сожцань Сіжа.

Дзян уважно розглядав свої нігті.

— Або, можливо, ми змусимо відступитися вас. Невже вам так важко просто осісти деінде? Кетреїди — кочівники, хіба ні?

Калаґан підняла спис.

— Та як ви смієте…

Дзян помахав пальцем.

— Я не радив би.

— Гадаєш, це мудре рішення, Дзию?

З-поміж вершників вийшла дівчина. Вона мала очевидну схожість із Чаґханем, але вища, сильніша. У її обличчі було більше кольору.

— Назад, Цевері, — сказала Сожцань Сіжа.

Але Цевері підійшла до Дзяна, й між ними лишилося всього кільканадцять сантиметрів.

— Нащо ти це робиш? — лагідно запитала вона.

— Насправді лише політика, — сказав Дзян. — Нічого особистого.

— Ми навчили вас усього, що знали. Три роки тому ми пожаліли вас і прийняли. Дали вам притулок, сховали вас, зцілили, відкрили вам таємниці, якими нікарці ніколи не володіли. Хіба ми для вас не родина?

Вона говорила до Дзяна інтимно, як сестра. Але якщо Дзяну й було до того діло, він добре сховав це за маскою веселої байдужості.

— Звичайного «дякую» вистачить? — запитав він. — Чи ти хочеш ще й обійнятися?

— Будь обачним, до кого повертаєшся спиною, — застерегла Цевері. — Вам не потрібен Воєначальник Коня, насправді ні. Вам досі потрібні ми. Вам потрібна наша мудрість. Ви ще стільки всього не знаєте…

— Сумніваюся, — вишкірився Дзян. — Я вдосталь награвся у філософа з людьми, такими невпевненими в собі, щоб уникати Пантеону. Мені потрібна жорстка сила. Військова міць. Воєначальник Коня може це нам дати. А що можете дати ви? Безкінечні розмови про космос?

— Ви й гадки не маєте, наскільки ви ще неосвічені. — Цевері з жалем глянула на нього. — Я бачу, ви заякорилися. Боляче було?

Жинь і гадки не мала, що це означало, але бачила, як Дадзі здригнулася.

— Не дивуйтеся, — сказала Цевері. — Ваш зв’язок очевидний. Я бачу, як ви його випромінюєте. Ви думаєте, що це зробить вас сильнішими, але це вас знищить.

— Ти не розумієш, про що говориш, — сказав Дзян.

— Хіба? — Цевері нахилила голову. — Тоді ось тобі пророцтво. Ваш зв’язок розірветься. Ви знищите одне одного. Один помре, один правитиме, а один засне навічно.

— Це неможливо, — пхикнула Дадзі. — Жоден із нас не може померти, поки інші живі.

— Це ви так думаєте, — сказала Цевері.

— Годі, — сказав Жиґа. Жинь здригнулася від того, як сильно його голос скидався на голос Неджі. — Ми прийшли сюди не для цього.

— Ви прийшли почати війну, у якій вам не обов’язково воювати. І ви ігноруєте моє попередження про небезпеку, — Цевері потягнулася до руки Дзяна. — Дзию. Прошу. Не вчиняй так зі мною.

Дзян не дивився їй у вічі.

Дадзі позіхнула, зробивши безцільну спробу затулити рота божественно блідою долонею.

— Ми можемо зробити все легше. Ніхто не мусить страждати. Або ми можемо просто почати бій.

Калаґан наставила на неї спис.

— Навіть не думай, дівчинко.

Повітря наповнила тріскотлива енергія. Навіть із відстані спогаду Жинь відчувала, як змінилася матерія пустелі. Межі матеріального світу тоншали, загрожуючи прорватися й дати вихід світу духів.

Щось відбувалося з Дзяном.

Його тінь на яскравому піску нестямно корчилася. І відбивала не лише постать Дзяна, а й ще щось жахливе — міріади істот, різноманітних розмірів і форм, які змінювалися все швидше і швидше, з усе сильнішим безумством, немовби відчайдушно прагнули вирватися.

Істоти були й у самому Дзянові. Жинь бачила їх, вони наче тіні пробігали під його шкірою — страшні плями чорного, яким кортіло вибратися назовні.

Цевері вигукнула щось своєю мовою — благання чи заклинання, Жинь не знала, але воно прозвучало як відчай.

Дадзі засміялася.

— Ні! — скрикнула Жинь, але Дзян її не чув, не міг почути, бо все це вже давно минуло. Вона могла лише безпорадно спостерігати, як Дзян