Республіка Дракона - Ребекка Куанг

Ребекка Кван

Республіка Дракона

Присвячую

* * *

Арлон, за вiсiм рокiв до основних подiй

— Ну ходімо, — благав Мінджа. — Будь ласка, я хочу подивитися.

Неджа схопив брата за пухкий зап’ясток і відтягнув від мілководдя.

— Нам не можна заходити за латаття.

— Але хіба ти не хочеш знати? — скиглив Мінджа.

Неджа вагався. Йому також кортіло поглянути, що там у печерах за вигином. Гроти річки Дев’яти Вигинів були загадкою для дітей родини Їнь від самісінького народження. Вони росли на застереженнях про темне зло, що спить, заховане в тих печерах, про монстрів, які причаїлися всередині, жадаючи, щоб дурні дітиська втрапили їм у пащу.

Уже цього було досить, щоби привабити дітей родини Їнь, таких спраглих до пригод. Але до них доходили чутки ще й про великі скарби, купи перлів, нефритів і золота під водою. Якось учитель класики розповів Неджі про те, що кожна коштовність, загублена у воді, неминуче опиняється в тих річкових гротах. І часом погожого дня Неджі здавалося, що з вікна своєї кімнати він бачить відблиски сонячних променів на переливчастому металі біля входу до печер.

Йому роками кортіло дослідити ті печери. Сьогодні, коли всі були надто заклопотані, для цього настав час. Але оберігати Мінджу було його обов’язком. Раніше його ніколи не лишали самого наглядати за братом. Аж до сьогодні він був замалим. Та цього тижня батько поїхав до столиці, Дзіньджа був в Академії, Муджа — за кордоном, у Сірих Вежах призахідників, а решту палацу так виснажила раптова хвороба матері, що слуги квапливо передали Мінджу в Неджині руки і сказали обом триматися подалі від неприємностей. Неджа хотів довести, що це йому до снаги.

— Мінджа!

Брат знову зайшов на мілководдя. Неджа вилаявся і з плескотом рушив у воду за ним. І як шестирічка може бути таким спритним?

— Ну годі тобі, — пручався Мінджа, коли Неджа схопив його за зап’ясток.

— Нам не можна, — сказав Неджа. — Будуть неприємності.

— Мати вже тиждень не підводиться з ліжка. Вона й не дізнається. — Мінджа вивернувся з Неджиних рук і пустотливо йому всміхнувся. — Я не скажу. Слуги не скажуть. А ти скажеш?

— Ох ти ж мале демоня, — сказав Неджа.

— Я хочу лише поглянути на вхід, — з надією промовив Мін­джа. — Нам не обов’язково заходити всередину. Ну будь ласка.

Неджа пом’якшав.

— Ми зайдемо лише за вигин. І поглянемо на вхід до печер звіддаля. А потім повернемося, затямив?

Мінджа захоплено скрикнув і плюхнувся в воду. Неджа пішов за ним, схилившись, щоб узяти брата за руку.

Мінджі ніхто не міг відмовити. Та й кому б це було до снаги? Він був таким пухкеньким і щасливим, таким стрибучим м’ячиком хихотіння й захвату, він був найбільшим скарбом у палаці. Батько його обожнював, Дзіньджа й Муджа гралися з ним, коли б малому цього не заманулось, і ніколи не веліли йому зникнути, як це часто бувало з Неджею.

Та найбільше за ним упадала мати. Можливо, тому що іншим її синам судилося стати солдатами, а Мінджу вона могла лишити біля себе. Вона вдягала його в прекрасні вишиті шовки і навішувала на сина стільки амулетів із золота й нефриту, що кожен крок Мінджі, навантаженого тягарем удачі, супроводжувався дзенькотом. Палацові слуги полюбляли жартувати, що завжди можуть почути Мінджу, ще не бачачи його. Неджа хотів зупинити брата і зняти з нього коштовності, непокоячись, аби вони не затягли малого під хвилі, що вже сягали йому грудей, але Мінджа рвався вперед, мовби зовсім невагомий.

— Далі не йдемо, — сказав Неджа.

Тепер вони стояли до гротів ближче, ніж будь-коли в житті. У печерах панувала така темрява, що Неджа бачив хіба за пів метра від входу, однак стіни здавалися прекрасно гладенькими й мінилися мільйоном різних кольорів, немов риб’яча луска.

— Поглянь, — Мінджа вказав на щось у воді. — Батькова мантія.

Неджа насупився.

— І що це батькова мантія робить на дні річки?

І хоча важку одежину наполовину присипало піском, вона, без сумніву, належала Їнь Вейсжі. Неджа бачив гребінь дракона, вишитий сріблом на дорогій небесно-блакитній тканині, яку могли носити лише представники дому Їнь.

Мінджа показав на найближчий грот:

— Припливла он звідти.

Незбагненний холодний жах поповз Неджі по венах.

— Мінджа, ану відійди звідти.

— Чому? — Упертий і безстрашний Мінджа підійшов ближче до печери.

На воді з’явилися брижі.

Неджа простягнув руку, щоб повернути брата.

— Мінджа, зачекай…

Щось величезне вирвалося з води.

Неджа побачив гігантську темну істоту, м’язисту і згорнуту кільцями, як змія. Уже за мить перед очима здійнялася висока хвиля й кинула його долілиць у воду.

Річка не мала бути такою глибокою. Вода завжди сягала Неджі грудей, а Мінджі — плечей, і що ближче вони підходили до гротів, то меншою була глибина. Але коли Неджа розплющив очі під водою, до поверхні був ніби цілий кілометр, а дно гроту здавалося таким широким, як весь Арлонський палац.

Неджа побачив тьмяне зелене світло, що здіймалося з дна гроту. Побачив обличчя, прекрасні, але безокі. Людські обличчя в піску й коралах, а ще безкінечні мозаїки зі срібних монет, порцелянових ваз та золотих зливків — могилу скарбів, що простягалася гротом далі, куди ставало світла.

Він побачив швидкий рух, світло на мить затулила темрява, що зникла так само швидко, як і з’явилася.

Щось у цій воді було не так. Щось розтягло і змінило її виміри. Те, що мало бути світлим мілководдям, стало глибиною: темною, страхітливою, гіпнотично тихою.

Крізь тишу Неджа почув приглушений братів крик.

Шалено рвонув на поверхню. Але до неї було так далеко.

Коли він нарешті виринув з води, мілководдя знову стало мілководдям.

Неджа протер очі, важко видихнув:

— Мінджа?

Брата не було. Річка вкрилася багряними смугами. Деякі з них були щільними, грудкуватими. Неджа знав, що то таке.

— Мінджа?

Води були тихі. Неджа впав навколішки, і його знудило. Блювота змішалася з закривавленою водою.

Він почув, як щось із дзенькотом ударилось об каміння.

І, глянувши вниз, розгледів золотий ножний браслет.

А потім побачив, як перед гротами здіймається темна істота, і почув голос, що йшов нізвідки і пройняв його до самих кісток:

— Привіт, малий.

Неджа закричав.

Частина 1

Роздiл 1

На світанку «Буревісник» крізь клуби туману ввійшов до портового міста Адлаґа. Охорона порту, розбита натиском солдатів Федерації під час Третьої Макової війни, ще не відновилася, тому її майже не було, а надто для вантажних кораблів під кольорами Міліції. «Буревісник» без клопотів прослизнув повз портових службовців Адлаґи і став на якір якомога ближче до міських стін.

Жинь підтяглася на ніс корабля, намагаючись приховати посмикування в кінцівках і не звертати уваги на пульсування болю у скронях. Страшенно хотілось опіуму, але вжити його вона не могла. Сьогодні їй потрібен розум у стані бойової готовності. Функціональний. Тверезий.

«Буревісник» стукнувся об причал. Цике зібралися на верхній