Республіка Дракона - Ребекка Куанг
«Ви знищите одне одного. Один помре, один правитиме, а один засне навічно».
Кітай промовив уголос запитання, яке спало на думку й Жинь.
— То що з ними сталося? Чому вони зникли?
Чаґхань знизав плечима.
— Це треба питати в інших двох. Ти вже все випив?
Кітай спорожнив горня і скривився.
— Фе. Так.
— Добре. А тепер їж гриби.
Кітай моргнув.
— Що?
— У тому горняті мухоморів не було, — сказав Чаґхань.
— Ну ти й козел, — сказала Жинь.
— Я не розумію, — сказав Кітай.
Чаґхань ледь помітно йому всміхнувся.
— Я просто хотів поглянути, чи вип’єш ти сечу коня.
Сожцань Сіжа чекала на них перед тріскотливим вогнищем. Полум’я здалося Жинь живим: його язики стрибали надто високо, сягали надто далеко, немовби маленькі руки, що намагалися затягти її у вогонь. Якщо вона дозволяла погляду затриматися, дим, фіолетовий від порошків Сожцань Сіжі, починав набирати обрисів облич померлих. Майстра Ірдзяха. Аратші. Капітана Салкхі. Алтаня.
— Ти готова? — запитала Сожцань Сіжа.
Жинь прокліпалася.
Вона стала навколішки на холодній землі біля Кітая. Попри холоднечу, їм дозволили вдягти тільки штани й спіднє, а руки мали лишатися відкритими. Чорнильні знаки, що зміїлися по їхній шкірі, виблискували в сяйві вогню.
Жинь була налякана. Кітай немовби взагалі не боявся.
— Я готовий, — сказав він. Його голос був спокійним.
— Готова, — відлунням повторила вона.
Між ними лежали два довгих зазубрених ножі й жертва.
Жинь не знала, як кетреїдам вдалося спіймати дорослого оленя, величезного і здорового, без жодної видимої рани, та ще й за лічені години. Його ноги були міцно зв’язані докупи. Жинь підозрювала, що тварину накачали заспокійливим, бо олень лежав аж надто сумирно, наполовину заплющивши очі, ніби змирився з долею.
Поступово почав проявлятися вплив мухоморів. Усе стало страшенно яскравим. Коли щось рухалося в полі зору Жинь, то за ним тягнулися сліди, схожі на мазки фарби, що виблискували, вихрились і зникали.
Жинь із зусиллям зосередилася на шиї оленя.
Вони з Кітаєм мали зробити два надрізи, кожен зі свого боку, причому так, щоб жоден не був одноосібно винен у його смерті. Окремо жодна рана не мала бути аж настільки серйозною, щоб убити. Олень міг відповзти, закрити поріз багнюкою і якимось чином вижити. Але рани з обох боків означали вірну смерть.
Жинь підняла ножа з землі й міцно стиснула в руках.
— Повторюйте за мною, — сказала Сожцань Сіжа, а потім із її вуст зірвався потік кетреїдських слів. Незнайомі склади звучали у вустах Жинь гуркотливо й ніяково. Вона знала їхнє значення лише тому, що близнюки їй його пояснили.
«Ми житимемо як одне. Ми битимемося як одне.
І ми вбиватимемо як одне».
— Жертва, — сказала Сожцань Сіжа.
Вони опустили ножі.
Жинь усвідомила, що це важче, ніж вона очікувала. Не тому, що вона не звикла вбивати, бо ж прорізати плоть для неї тепер було так само легко, як дихати. Джерелом опору було хутро. Вона зціпила зуби й натиснула дужче. Ніж занурився в бік оленя.
Тварина вигнула шию й закричала.
Ніж Жинь не пройшов достатньо глибоко. Їй довелося розширити поріз. У неї страшенно тремтіли руки, руків’я вільно гойдалося між пальцями.
Однак Кітай протягнув ножа по боку оленя одним чистим сильним ударом.
Навколо їхніх колін розливалася калюжа крові, швидкої й темної. Олень перестав корчитися. І опустив голову до землі.
Крізь одурманення від мухомора Жинь побачила мить, коли життя полишило тіло оленя — золотаву мерехтливу ауру, яка зависла над трупом немовби ефемерна копія його фізичної форми, а потім димом здійнялася вгору. Жинь закинула голову, спостерігаючи, як вона піднімається все вище й вище в небеса.
— Іди за нею, — сказала Сожцань Сіжа.
Вона так і зробила. Це здавалося простим завданням. Під впливом мухомора її душа була легшою за саме повітря. Її розум здійнявся, матеріальне тіло стало віддаленим спогадом, і вона полетіла в широку й темну порожнечу, що була космосом.
Жинь усвідомила що стоїть біля великого кола, його контури були означені сяйливими Гексаграмами — знаками, що були втіленням самої природи всесвіту, шістдесяти чотирьох божеств, які вміщували в собі все, що було, і все, що буде.
Коло нахилилося і стало озерцем, у якому плавали два величезні коропи, один білий, один чорний, кожен із великою цяткою протилежного кольору на боку. Вони переміщувалися ліниво, переслідуючи один одного в повільному вічному колі.
На іншому боці того кола вона побачила Кітая. Він був голий. Але це була не фізична нагота, він складався радше зі світла, аніж із тіла, але кожна думка, кожен спогад і кожне почуття, які він коли-небудь мав, були їй відкриті. Нічого потаємного.
Вона була такою ж голою перед ним. Усі її таємниці, страхи, провина і гнів лежали неприкриті. Він бачив її найжорстокіші, найстрашніші бажання. Бачив ті її частини, яких вона й сама не розуміла. Частину, яка боялася лишитися сама й боялася бути останньою. Частину, яка усвідомила, що любить біль, обожнює його й може знайти звільнення лише в ньому.
І вона бачила його. Жинь бачила, як у його розумі зберігаються ідеї, величезні сховища знань, узгоджені таким чином, щоб їх можна було прикликати будь-якої миті. Бачила тривогу — вона постала з розуміння, що жоден із його знайомих не був аж таким розумним. Бачила, що він боявся, немовби загнаний у пастку й ізольований у власному розумі, спостерігаючи за тим, як світ навколо руйнується через нелогічність, а він не міг її виправити.
І вона збагнула його сум. Жалобу, втрату батька, але понад усе втрату Імперії, втрату відданості, обов’язку, єдиної мети існування…
Вона бачила його лють.
Як же вона раніше цього не розуміла? Вона не єдина, кого вперед штовхала саме лють. Але там, де її гнів був вибуховим, негайним і руйнівним, гнів Кітая горів із мовчазною рішучістю, запалювався, гноївся, визрівав, і його сила приголомшила Жинь.
«Ми однакові».
Кітай хотів помсти і крові. Під крихкою оболонкою контролю був безперервний крик люті, який виник із нерозуміння і знайшов кульмінацію в колосальному прагненні знищення, якби йому тільки вдалося розірвати світ і відбудувати його так, щоб це мало сенс.
Коло між ними засвітилося. Чорний та білий коропи почали кружляти все швидше і швидше, аж доки темряви і світла було вже не розрізнити. Це не була сірість, вони не змішались одне з одним, а стали одним цілим, двома сторонами однієї монети, необхідними складовими, які врівноважували одне одного, так само, як був урівноважений Пантеон.
Коло оберталося — і вони оберталися разом із ним, швидше і швидше, аж доки Гексаграми не розмилися й не перетворилися на сяйливий обруч. На мить Жинь загубилася в цій збіжності, верх став низом, праве стало лівим, усі розрізнення зникли…
А потім вона відчула силу — і це було прекрасно.
Вона почувалася так само, як тоді, коли Шіро впорснув їй у вени героїн. То була така ж гарячка, така ж приголомшлива хвиля енергії. Але цього разу її дух не відлітав усе далі від матеріального світу. Цього разу вона знала, де
