Республіка Дракона - Ребекка Куанг

— А вам це подобається, правда? — бурчала Жинь. — Чому б не потягти ще годинку? Якщо пощастить, війна завершиться ще до того, як ви закінчите!

Чаґхань опустив пензля.

— У нас не було вибору. Ти ж знаєш.

— Я знаю, що ти той ще сучий син, — сказала вона.

— Інших варіантів у тебе однаково немає.

— Та пішов ти.

Це була дріб’язкова суперечка, але Жинь не покращало від неї так, як вона сподівалася. Сварка лише виснажила її. Бо Чаґ­хань мав рацію, близнюки мусять виконувати накази Сожцань Сіжі, інакше їх точно вб’ють, а якщо й ні, то Жинь однаково не мала вибору.

— Усе буде гаразд, — лагідно промовила Цара. — Якір зробить тебе сильнішою. Стабільнішою.

Жинь пхикнула.

— І як же це? Дужче скидається на гарний спосіб втратити двох хороших солдатів за раз.

— Бо це зробить тебе гнучкішою в спілкуванні з богами. Щоразу, коли ти їх прикликаєш, то схожа на ліхтар, і віддаляєшся від власного тіла. Зайдеш занадто далеко — і у фізичній формі натомість вкореняться боги. Саме тієї миті ти й божеволієш.

— То так сталося і з Фейленем? — запитав Кітай.

— Так, — відповіла Цара. — Він занадто віддалився, загубився, і всередині замість нього оселився бог.

— Цікаво, — сказав Кітай. — І якір може цьому запобігти?

Він говорив про цю процедуру з надто помітним захватом. І слова близнюків всотував з голодним виразом, категоризуючи кожну нову піщинку інформації у своїй дивовижній пам’яті. Жинь майже бачила, як у його свідомості обертаються коліщатка.

Це її налякало. Вона не хотіла, щоб він зачаровувався цим світом. Вона воліла б, щоб він утікав, і якомога далі.

— Цей спосіб не бездоганний, але так значно важче з’їхати з глузду, — сказав Чаґхань. — Якщо маєш якір, боги не можуть позбутися тебе. Ти можеш мандрувати в світі духів так далеко, як тільки заманеться, і завжди знатимеш шлях назад.

— Ви кажете, що я не дозволю Жинь збожеволіти, — сказав Кітай.

— Вона вже божевільна, — озвався Чаґхань.

— Справедливо, — сказав Кітай.

Близнюки ще якийсь час працювали мовчки. Жинь сиділа прямо, із заплющеними очима, дихала рівномірно, відчуваючи, як вологий пензель рухається по голій шкірі.

А якщо якір і справді дасть їй силу? Вона ніяк не могла позбутися проблиску надії, що вже з’явився в її думках. Як то воно буде — прикликати Фенікса без остраху втратити здоровий глузд у пориві гніву? Вона зможе прикликати вогонь, коли схоче, і так довго, як схоче. Вона зможе контролювати його так, як Алтань.

Але чи варте воно того? Жертва така величезна, і не лише для Кітая, а й для неї. Пов’язати своє життя з його життям — непередбачуваний, страхітливий обов’язок. Вона вже не буде в безпеці, якщо Кітай лишатиметься незахищеним.

Якщо вона не зможе вберегти його. Якщо не зможе гарантувати, що Кітаю ніколи нічого не загрожуватиме.

Нарешті Чаґхань відклав пензля:

— З вами завершено.

Жинь потягнулася й оглянула руки. Її шкіру вкривали химерні чорні знаки, складаючись у слова, схожі на майже зрозумілу їй мову.

— Оце й усе?

— Ще ні, — Чаґхань передав їм жменю грибів з червоними капелюшками. — З’їжте ось це.

Кітай потикав гриби пальцем.

— Що це таке?

— Мухомор. Його можна знайти біля беріз і ялин.

— І навіщо він?

— Щоб розкрити тріщину між світами, — сказала Цара.

Кітай розгубився.

— Скажи йому, навіщо ці гриби насправді, — сказала Жинь.

Цара всміхнулася.

— Щоб піднести тебе на неймовірні висоти. Значно вишуканіший спосіб, ніж макове насіння. І швидший.

Кітай покрутив гриб на долоні.

— Схожий на отруйний.

— Це психоделік, — сказав Чаґхань. — Вони всі отруйні. Суть у тому, щоб перенести тебе одразу на поріг іншого світу.

Жинь поклала гриби до рота й розжувала. Вони були жорсткі й майже не мали смаку, тож їй довелося декілька хвилин попрацювати зубами, доки гриби пом’якшали достатньо, щоб їх можна було проковтнути. Щоразу, коли її зуби врізалися у волокнисті шматочки, у неї виникало неприємне відчуття, що вона вгризається в плоть.

Чаґхань передав Кітаю дерев’яне горня.

— Якщо не хочеш їсти гриби, можеш натомість їх випити.

Кітай чмихнув носом, зробив невеликий ковток і затиснув рота рукою.

— Що це таке?

— Сеча коня, — радісно сказав Чаґхань. — Ми згодували гриби коням — і ти отримав наркотик після того, як він вийшов. Значно легше проковтнути.

— Та ви, люди, мерзенні, — пробурмотів Кітай. Він затиснув носа, вихлюпнув вміст горняти собі в горло і квапливо затулив рота рукою.

Жинь зглитнула. Сухі шматочки грибів боляче проштовхувалися стравоходом.

— А що трапляється, якщо якір помирає? — запитала вона.

— Ти помираєш, — сказав Чаґхань. — Ваші душі зв’язані, а це означає, що вони покинуть цю землю разом. Одна тягне за собою другу.

— Це не обов’язково мусить бути так, — сказала Цара. — Ви можете вирішити відійти разом. Або ж можете розірвати зв’язок.

— Це можливо? — запитала Жинь. — Як?

Цара й Чаґхань перезирнулися.

— З останнім словом. Якщо обоє партнерів цього побажають.

Кітай спохмурнів.

— Я не розумію. Тоді чому це обов’язок?

— Бо щойно ти отримуєш якір, він стає частиною твоєї душі. Самим твоїм існуванням. Він знає твої думки. Відчуває те ж саме, що й ти. Якір єдиний, хто цілком тебе розуміє. Більшість радше помруть, аніж відмовляться від цього.

— І ви обоє мусите бути в одному місці, коли хтось один помирає, — сказав Чаґхань. — А більшість людей опиняються в цю мить не поруч.

— Але цей зв’язок можна розірвати, — сказала Жинь.

— Можна було б, — сказав Чаґхань. — Однак, сумніваюся, що Сожцань Сіжа навчить вас це робити.

Звісно, що не навчить. Жинь знала, що Сожцань Сіжа схоче, аби Кітай став гарантією — не лише, щоб упевнитися, що зброя проти Дадзі працюватиме, а й щоб мати запобіжник на той випадок, якщо вона колись захоче прибрати Жинь.

— А в Алтаня був якір? — запитала вона. Алтань мав моторошний контроль над полум’ям навіть як на спірлійця.

— Ні. Спірлійці не вміли цього. Алтань був… Те, що Алтань робив, було не властиве людині. Ближче до кінця він лишався при здоровому глузді завдяки самій лише силі волі. — Чаґхань зглитнув. — Я пропонував йому багато разів. Він завжди відмовлявся

— Але ж у тебе вже є якір, — сказала Жинь. — Можна мати більше одного?

— Не одночасно. Парні узи — оптимальний варіант. Потрійні дуже нестабільні, бо непередбачуваність віддачі означає, що коли хтось із трьох відступиться, то ця зрада неодмінно вплине на двох інших і вони ніяк не зможуть від цього захиститися.

— Але? — наполягав Кітай.

— Але це також може підсилити вміння. Зробити тебе сильнішим, ніж будь-який шаман має право бути.

— Як Тріада. — Усвідомила Жинь. — Вони були зв’язані одне з одним. Ось чому вони були такі могутні.

Тепер усе ставало зрозуміло, наприклад, чому Дадзі не вбила Дзяна, якщо вони були ворогами. Бо не стала б цього робити. Не могла, не вбивши й себе.

Жинь почала від початку:

— То виходить…

— Так, — сказав Чаґхань. — Поки Дадзі жива, Імператор Дракона і Хранитель Воріт також живі. Можливо, їхні узи розірвалися, але сумніваюся. Сила Дадзі досі надто стабільна.