Гра престолів - Джордж Мартін
Він сяйнув глузливою посмішкою.
— Аби вогонь горів і солома не дуже юрмилася блохами, то й добре.
Маша Гедль так бідкалася, що аж ламала руки.
— Ой божечки, мосьпане, та жодного кутка нема, це ж турнір, як тут дати ради, ой божечки…
Тиріон Ланістер видобув з гамана монету, підкинув її над головою, спіймав, знову підкинув. Зі свого місця, навіть через усю трапезну, Кетлін не могла не помітити блиску золота.
Якийсь компанієць у вицвілому синьому кобеняку скочив на ноги.
— Ласкаво прошу, беріть мою кімнату, мосьпане!
— Оце розумний чолов’яга, — мовив Ланістер, жбурляючи монету поперек трапезної. Компанієць вправно упіймав її в польоті. — Ще й спритний який!
Карлик обернувся до Маші Гедль.
— А попоїсти в вас подають, сподіваюся?
— Усе, що забажаєте, мосьпане, — запевнила корчмарка.
«Хай удавиться» — подумала Кетлін, але подумки мимоволі уявила, як давиться Бран власною кров’ю.
Ланістер зиркнув на ближні столи.
— Мої хлопці їстимуть те, що ви подаєте людям. Подвійні тарелі, якщо ваша ласка, бо дорога була важка. Я ж візьму смажену птицю. Курку, качку, голуба — що маєте. Пришліть і глек найкращого вина. Йорене, чи не бажаєте розділити трапезу?
— Авжеж, мосьпане, — відповів чорний братчик.
Карлик поки що й погляду не кинув на дальній кінець помешкання, і Кетлін саме подумала, як добре, що сьогодні до корчми набилося стільки люду… аж тут Марільйон скочив на ноги.
— Вельможний пане Ланістере! — загукав він. — Маю велику охоту і честь розважити вас за вечерею. Я заспіваю вам думу про величну перемогу вашого батька при Король-Березі!
— Ніщо не зіпсує мені вечерю певніше, — сухо пробурчав карлик.
Його різнобарвні очі кинули гострий погляд на співця, потім відійшли убік… і знайшли Кетлін. Якусь мить він дивився зачудовано. Вона відвернула була обличчя, та запізно. Карлик уже всміхався до неї.
— Пані Старк, яка несподівана радість, — чемно мовив він. — Так сумно було проминути вас у Зимосічі.
Марільйон глипнув на неї збентежено, а тоді аж розлютився на себе за дурість. Кетлін тим часом підвелася з лави, чуючи, як стиха лається пан Родрік. «Якби ж він застряг на тій Стіні» — подумала вона, — «якби ж…»
— Пані… Старк? — мляво перепитала Маша Гедль.
— Останнього разу я ночувала тут, ще коли була Кетлін Таллі, — мовила вона до корчмарки.
Чула бурмотіння подорожніх, відчувала на собі погляди. Зиркнула круг трапезної, на обличчя лицарів та стражників і глибоко зітхнула, щоб стишити шалене калатання серця. Чи насмілитися, чи ні? Та нема вже коли сушити голову. Ще мить, і голос її загримів у власних вухах.
— Гей, пане лицарю, ви, у кутку! — гукнула вона до немолодого чоловіка, якого досі не помічала. — Чи в вас на жупані вигаптувано часом не чорного кажана Гаренголу?
Чоловік звівся на ноги.
— Саме так, вельможна пані.
— А хіба пані Вент не є вірним і чесним другом моєму батькові, князю Гостеру Таллі на Водоплині?
— Саме так, — ствердив лицар.
Пан Родрік тихо піднявся і перевірив, як ходить меч у піхвах. Карлик глипав на них зачудованими різнобарвними очима, нічого не тямлячи.
— Значок з червоним огирем завжди радо приймали у Водоплині, — мовила вона до трійці біля вогню. — Мій батько рахує Джоноса Бракена за одного зі своїх найстаріших і найвірніших значкових.
Троє стражників обмінялися непевними поглядами.
— Довіра його вельможності — то велика честь для нашого пана, — обережно відповів один з вояків.
— Заздрю, що ваш пан батько має стількох вірних друзів, — докинув Ланістер, — але не дуже розумію, до чого ви ведете, пані Старк.
Вона залишила його слова без відповіді й обернулася до великого загону в сірому та синьому. Головна її турбота була саме про них, бо їх сиділо за столами більше як двадцятеро.
— Ваш значок мені теж відомий: то башти-близнюки Фреїв. Як ся має ваш ласкавий пан, добродії?
Підвівся очільник загону.
— Князь Вальдер у доброму здоров’ї, мосьпані. На дев’яності іменини збирається взяти нову дружину. Просив вашого пана батька вшанувати весілля своєю особою.
Тиріон Ланістер гигикнув. Кетлін зрозуміла, що тепер він у її руках.
— Цього чоловіка приймали у моєму домі як гостя, а він смів важити на життя мого сина, хлопчика семи років, — гучно оголосила вона до товариства, вказуючи пальцем на Ланістера. Поруч із нею встав пан Родрік з мечем у руці. — В ім’я короля Роберта і доброчесних панів, яким ви служите, закликаю вас схопити його та допомогти повернути до Зимосічі для очікування королівського правосуду!
Вона не знала, що принесло їй більшу втіху: брязкання десятку мечів, вирваних з піхов як один, або ж вираз на обличчі Тиріона Ланістера.
Санса II
Санса виїхала на турнір Правиці разом із септою Морданою та Джейною Пул у паланкіні з запонами такого тонкого жовтого шовку, що крізь них вона бачила все навколо — весь світ, який став золотим. За міськими мурами коло річки поставили кількасот шатрів, і на забаву з усіх боків поспішали тисячі простого люду. Він розкошів турніру Сансі перехопило подих: блиск обладунків, величезні огирі у шитих сріблом та золотом чабраках, галас натовпу, буяння прапорів під вітром, а лицарі, лицарі… головне — лицарі!
— Краще, ніж у піснях, — шепотіла Санса, поки вони шукали обіцяні батьком місця серед вельможних панів та пань.
Санса розкішно вдяглася того дня — у зелену сукню, що пасувала до рудизни у її світло-брунатному волоссі. Вона знала, що на неї дивляться, і посміхалася.
Вони дивилися, як перед натовпом виїжджають звитяжці, овіяні піснями, один славніший за іншого. Першими в полі показалися семеро лицарів Королегвардії — усі, крім одного, вдягнені у лускаті обладунки молочного забарвлення, з корзнами, білішими за свіжий сніг. Пан Хайме також мав на собі біле корзно, але під ним він сяяв золотом з голови до ніг, з визолоченим мечем при боці, у шоломі з левовою головою. Пан Грегор Клеган, Гора-на-Коні, промчав повз них із гуркотом, наче лавина з гір. Санса добре пам’ятала князя Йона Ройса, який гостював у Зимосічі двома роками раніше.
— Його спижевий обладунок скуто багато тисяч років тому і карбовано чародійними рунами, які бережуть господаря від ран, — зашепотіла вона до Джейни.
Септа Мордана вказала на князя Язона
