Гра престолів - Джордж Мартін
— Малістери, — прошепотів до неї пан Родрік, наче вона сама не знала. — Пані, краще вам надіти каптура.
Кетлін не ворухнулася. З вершниками їхав сам князь Язон Малістер, оточений лицарями, біч-обіч з сином Патреком та зброєносцями позаду. Вони прямували до Король-Берега на Турнір Правиці, зрозуміла вона. Протягом останнього тижня подорожні юрмилися на королівському гостинці, мов мухи на гної: лицарі та компанійці, співці з цимбалами й тамбуринами, важкі вози хмелю, збіжжя, барил меду та вина, крамарі, ремісники, шльондри… і усі вони рухалися на південь.
Вона зухвало зміряла очима пана Язона. Останнього разу, коли вони бачилися, він жартував з її дядьком на її ж весіллі. Малістери були значковими Таллі, й пан князь привіз щедрі дарунки. За минулі роки його брунатне волосся добряче присолило сивиною, обличчя помережали зморшки, але гонор з роками не поменшав — князь їхав так, наче не боявся нічого в світі. Кетлін заздрила йому: їй самій доводилося боятися аж занадто. Проїжджаючи повз них, князь Язон коротко і різко кивнув, але то була тільки чемність вельможного пана до випадкових подорожніх. У його погордливих очах не майнуло жодного натяку на впізнавання, а син навіть і глянути на зустрічних не зізволив.
— Він вас не упізнав, — зачудувався пан Родрік.
— Він побачив двох заляпаних грязюкою, змоклих та стомлених подорожніх обіч брудного шляху. Йому на думку ніколи б не спало шукати серед тих подорожніх дочку його зверхнього володаря. Гадаю, пане Родріку, тепер у корчмі нам нема чого боятися.
Поки вони дісталися корчми на перехресті північніше від великого злиття річок Тризубу, наповзли сутінки. Маша Гедль ще потовстіла та посивіла від того часу, коли Кетлін її пам’ятала, і незмінно жувала свій кислолист. Кетлін вона подарувала один побіжний погляд і жодної зі своїх кривавих посмішок.
— Дві кімнатки на горищі, більше нічого нема, — буркнула вона, жуючи. — Під самим дзвоном, зате вечері не пропустите. Хтось вередує, бо йому гучно. Нічого не поробиш. Ми набиті під зав’язку. Або туди, або на дорогу.
Вони обрали «туди». До низьких кімнаток на самому горищі вели старі вузькі сходинки.
— Лишіть чоботи тут, — мовила Маша, перерахувавши платню. — Хлопчик почистить. Не треба мені грязюки на сходах. І слухайте дзвін. Хто спізниться, той не вечерятиме.
Ані посмішок, ані солодких тістечок Кетлін не дочекалася.
Коли задзвонили до вечері, мешканці горища трохи не оглухли. Тим часом Кетлін перевдяглася у сухе і сиділа біля вікна, дивлячись, як склом стікає дощ. Скло було молочно-біле, з бульками, а знадвору густішали мокрі сутінки, тож єдине, що Кетлін досі розбирала, було потопле у грязюці перехрестя, де сходилися два великі гостинці.
Роздивляючись перехрестя, вона замислилася. Якщо повернути звідси на захід, то легка дорога швидко приводила до Водоплину. Батько завжди давав їй мудрі поради, коли вона їх потребувала; Кетлін усім серцем прагнула побалакати з ним, попередити про бурю, яка насувалася. Якщо Зимосіч мала готуватися до війни, то ще певніше те саме мусив робити Водоплин, набагато ближчий до столиці, ще й з навислою на заході могутньою тінню Кастерлі-на-Скелі. Якби ж батько почувався краще, вона могла б спробувати щастя, але Гостер Таллі був прикутий до ліжка вже два роки, і Кетлін не насмілювалася турбувати хворого.
Східний шлях був небезпечніший, дикий і кам’янистий. Він пролягав скелястими передгір’ями та лісовими гущавинами до Місячних Гір, через високі перевали та глибокі урвища, а далі виходив у Долину Арин та до півостровів Пальців, що лежали коло моря за нею. Над Долиною високо й неприступно стояло Соколине Гніздо, сягаючи вежами синього неба над головою. Там сиділа її сестра… можливо, зберігаючи відповіді на якісь із питань, що мучили Неда. Ліза, певна річ, знала більше, ніж насмілилася сказати у листі. Можливо, навіть мала доказ, якого потребував Нед, щоб звалити Ланістерів з вершини у порох. А якби дійшло до війни, їм знадобилися б Арини та їхнє східне значкове панство.
Але гірський шлях був смертельно небезпечний. Скелястими проходами нишпорили сутінькоти, схилами з’їжджали зсуви, а високо на верховинах жили роди свавільних наскочників, які спускалися донизу грабувати й різати, а тоді зникали, як сніг під сонцем, щойно з Долини по їхні душі виїжджали лицарі. Навіть Джон Арин, найвеличніший з володарів, яких знала Долина, завжди перетинав гори з великим збройним почтом. А почет Кетлін складався з одного немолодого лицаря, закутого у честь і озброєного вірністю.
«Ні» — подумала вона, — «хай Водоплин та Соколине Гніздо почекають». Її шлях лежав до Зимосічі, де на неї чекали сини та обов’язки. Перетнувши Перешийок, вони могли з’явитися до одного з Недових значкових і вислати гінців з наказами стерегти королівський гостинець, що вів на північ.
Дощ змив з очей поля, що лежали за перехрестям, але Кетлін тримала цю землю в пам’яті. Зовсім поруч був базар, а далі за дві версти село — півсотні білених хат навколо невеличкого мурованого септу. Може, вже й більше: літо було довге та мирне, люди одружувалися й плодилися. Північніше королівський гостинець біг уздовж Зеленозуба, галузки Тризуба, родючими долинами та зеленими лісами, повз квітучі та справні городці, міцні замки та обійстя річкових панів.
Кетлін знала їх усіх до одного: Чорнолісів та Бракенів, одвічних ворогів, чиї чвари мусив замирювати її батько; пані Вент, останню в роді, що ділила з привидами похмурі склепіння Гаренголу; дражливого князя Фрея, що пережив сімох дружин і забив обидва свої замки-близнюки дітьми, онуками та правнуками, не рахуючи байстрюків та байстрюцьких байстрючат. Усі вони сиділи значковими на землі та в замках від дому Таллі, присягали на мечах у вірній службі Водоплинові. Та Кетлін питала себе, чи цього вистачить, якщо почнеться війна. Її батько — відважний воїн, непохитний у своїй вірності — поза всякі сумніви скличе корогви… та чи прийдуть ті корогви? Даррі, Ригери, Мутони також присягали Таллі, але на Тризубі билися за Раегара Таргарієна. Князь Фрей з’явився зі своїм рушенням вже тоді, коли битва скінчилася, викликавши сумнів, до кого він, власне, збирався приєднатися. Ясна річ, що сам він запевняв переможців у своїй вірності, але батько Кетлін від того часу кликав його Фреєм Спізнілим.
