Гра престолів - Джордж Мартін

Пан Родрік прийшов по неї, щойно припинили калатати у дзвін.

— Краще нам поспішити, пані, якщо хочемо сьогодні повечеряти.

— Краще нам не вдавати з себе лицаря та пані, доки не перетнемо Перешийок, — мовила вона. — Прості подорожні викликають менше уваги. Скажімо, хай би двоє міщан — батько та дочка — їхали кудись у сімейних справах.

— Як накажете, пані, — погодився пан Родрік і зрозумів свою помилку, тільки коли вона засміялася. — Старий звичай нелегко забути… доню.

Він спробував смикнути за зголені баки й роздратовано пирхнув, не знайшовши їх.

Кетлін узяла його під руку.

— Ходімо, батечку, — мовила вона. — Гадаю, Маша Гедль і досі вміє подати доброї страви. Але благаю, не вихваляйте її, бо краще нам не бачити тієї посмішки.

Трапезна корчми була довга, з протягами. З одного кінця стояли рядком величезні барила, з другого палав вогонь у комині. Хлопчик-служка бігав туди-сюди з рожнами засмаженого м’яса, поки Маша наливала пиво з барил, жуючи кислолист.

Лави були геть засиджені впереміш подорожніми всякого роду і стану. На перехресті хто тільки не сходився між собою: фарбівники з чорно-ліловими руками хлюскали пиво з річковиками, що смерділи рибою; там м’язистий коваль тіснився, даючи місце сивочолому септонові, а тут побиті життям сердюки-горлорізи пліткували про новини з пухкими крамарями, наче старі друзі.

Серед товариства сиділо більше збройного люду, ніж Кетлін бажала б. Троє коло вогню мали на собі значки з червоним огирем Бракенів. Онде сидів цілий загін у синюватих кольчугах та сріблясто-сірих накидках, а на плечах у них виднівся знайомий знак дому Фрей — подвійні башти через міст. Вона пробіглася поглядом по обличчях, але вояки були замолоді, щоб її впізнати. Коли вона поїхала звідси на північ, найстарший серед них мав бути не більший за Брана.

Пан Родрік знайшов для них порожнє місце на лаві коло кухні. Навпроти через стіл хвацький молодик бринькав на цимбалах.

— Сім божих благословінь на вас, добродії, — побажав молодик, поки вони сідали. Перед ним на столі стояв порожній кухоль з-під вина.

— І на тебе, співцю, — чемно відповіла Кетлін.

Пан Родрік завимагав хліба, м’яса та пива голосом, який чітко проказував «зараз і негайно». Співець, юнак років вісімнадцяти, зміряв їх зухвалим поглядом і спитав, куди вони прямують, звідки, яких новин чули… випускаючи питання одне за іншим, немов стріли, і не чекаючи на відповіді.

— Ми виїхали з Король-Берега два тижні тому, — відповіла Кетлін на найбезпечніше з питань.

— А я саме туди! — підхопив молодик. Як вона й підозрювала, йому більше кортіло розповідати про себе, ніж до когось дослухатися. Нічого співці так не любили і наполовину, як свої власні голоси. — Де турнір Правиці, там шляхетні пани і товсті гамани. Останнього разу я наспівав собі стільки срібла, що не міг втримати у руках… і не втримав, бо усе поставив на перемогу Крулеріза.

— Хто ставить гроші на забави, той гнівить богів, — суворо мовив пан Родрік. Він народився на півночі й поділяв погляди Старків на турніри.

— Я напевне прогнівив, — погодився співець. — Ваші люті боги змовилися з Лицарем Квітів і облупили мене до нитки.

— Ти отримав корисний урок, — повчально зазначив пан Родрік.

— Авжеж. Цього разу ставитиму на пана Лораса.

Пан Родрік спробував смикнути за баки, яких не було, але не встиг вигадати, чим дорікнути співцеві, як прибіг служка. Він поклав перед ними вибрані зсередини буханці хліба і наповнив кожний шматками рум’яного м’ясива, щойно знятого з рожна і просяклого запашним соком. На іншому рожні стирчали невеличкі цибулинки, вогнеперці та тлусті гриби. Пан Родрік хутко узявся до страви, а служка побіг по кухлі пива.

— Мене звати Марільйоном, — мовив співець, смикаючи струни. — Ви, напевне, чули мій спів деінде?

Його звичаї викликали в Кетлін посмішку. На північ до Зимосічі добрідало небагато співців, але вона знала їхню породу ще зі свого дитинства у Водоплині.

— На жаль, ні, — відповіла вона.

Співець смикнув за струни, видавши жалібний стогін.

— Ви багато втратили, — запевнив він. — От якого, наприклад, ви чули найкращого співця?

— Алію з Браавоса, — миттю відповів пан Родрік.

— Та ну, я співаю набагато краще, ніж отой старий сучок, — заперечив Марільйон. — Як маєте трохи срібла на пісеньку, я вам зараз покажу.

— Кілька мідяків я, може, й маю, та краще викину їх до колодязя, ніж віддам за твоє мекання, — пробурчав пан Родрік.

Його думка про співців була добре відома. Музика і спів личить дівчатам; але старий лицар не тямив, з якого дива здоровий парубок має брати до рук цимбали, коли міг би узяти меча.

— Щось вашому дідусеві жовч підпирає, — мовив Марільйон до Кетлін. — Я ж бо хотів вас пошанувати. Віддати належне вашій красі. Правду кажучи, мені самою долею судилося співати королям і найвельможнішим панам.

— О, це добре видно, — ґречно відповіла Кетлін. — Я чула, князь Таллі полюбляє пісні. Поза сумнівом, ви бували у Водоплині.

— Та разів сто! — легковажно вигукнув співець. — Мені вже там і кімнатку лишили, а молодий князь тримає мене за рідного брата.

Кетлін посміхнулася, уявивши, що б сказав Едмур. Колись один співець затяг до ліжка дівчину, на яку той заглядався, і тепер Едмур на дух не переносив усю їхню породу.

— А у Зимосічі? — запитала вона його. — Колись бували на півночі?

— З якого б це дива? — скривився Марільйон. — Там у них самі хуртовини вищать і ведмеді по заметах блукають. А Старки не розуміють іншої музики, окрім вовчого виття.

Краєм вуха Кетлін почула, як відчинилися двері на дальньому кінці корчми.

— Хазяйко! — покликав голос пахолка позаду неї. — Нашим коням треба десь стати, а ясний пан Ланістер потребують кімнати і гарячої купелі.

— О боги, — мовив пан Родрік ще до того, як Кетлін міцно схопила його за руку, аби мовчав.

Маша Гедль вже вклонялася і сяяла бридкою кривавою посмішкою.

— Даруйте, мосьпане, справді, забито усе, жодної кімнатки нема.

Їх було четверо. Кетлін побачила старого у чорному вбранні Нічної Варти, двох пахолків… і його, малого та зухвалого, як от тобі раз.

— Мої хлопці