Гра престолів - Джордж Мартін
Сталева вулиця починалася на базарній площі коло Річкової брами, як її писали на мапах, або Грязючної брами, як казали усі. Крізь натовп крокував мартопляс на дибах, наче велетенська комаха, а за ним тягнулася купа голоногих дітей, ухкаючи та тюгукаючи услід. Онде двоє хлопчиків-волоцюжок, не старших за Брана, билися палицями, як мечами, під схвальні вигуки одних і лайки інших глядачів. Двобій скінчила якась стара, що висунулася з вікна і випорожнила цебро помиїв на голови поборників. У тіні стін стояли селяни коло возів, вигукуючи: «Яблука, найкращі яблука, за дві ціни таких не знайдете!», або «Червоні кавуни, солодші за мед!», або «Ріпа, цибуля, буряки, підходимо, дівчата, ріпа, цибуля, буряки, підходимо, дівчата, беремо цибулю!».
Грязючні ворота були прочинені; під решіткою стояв ройок міських вартових у золотих киреях, спираючись на списи. Коли з заходу з’явилася валка вершників, стражники забігали, загукали накази прибрати зі шляху вози та піших і дати дорогу лицареві з почтом. Першим в’їхав до воріт хорунжий з довгим чорним прапором. Шовк хвилювався під вітром, наче живий. На прапорі нічне небо роздирала навпіл лілова блискавка.
— Дорогу князеві Беріку! — заволав хорунжий. — Дорогу князеві Беріку!
Відразу за ним в’їхав сам молодий князь: хвацький та справний, на чорному румаку, з рудо-золотим волоссям, у чорній єдвабній киреї, змережаній зірками.
— Битися на Турнірі Правиці, мосьпане? — гукнув до нього стражник.
— Перемогти на Турнірі Правиці! — гарикнув у відповідь князь Берік під схвальне ревище натовпу.
Нед повернув з площі на Сталеву вулицю і почав звивистий підйом довгим пагорбом, повз спітнілих ковалів біля відкритих горнил, компанійців, що лаялися за ціну кольчуг, та язикатих крамарів, що торгували старими клинками, ножами і бритвами просто з возів. Що вище вони їхали, то більші ставали будинки. Майстер, який був їм потрібен, жив аж нагорі пагорба — у величезному дерев’яному потинькованому будинку, якого верхні поверхи далеко нависали над вузькою вулицею. На подвійних дверях з чорного та оберіг-дерева була вирізана картина полювання. Біля входу на варті стояли двоє кам’яних лицарів, узброєних у примхливі обладунки з вилощеної червоної криці, які робили їх схожими на грифона та однорога. Нед залишив коня з Джаксом і штовхнув двері досередини.
Струнка юна служниця відразу помітила Недового значка на корзні й герба на камізелі, тож скоро до нього з уклонами та посмішками випурхнув сам майстер.
— Вина для Правиці Короля! — наказав він дівчині, запрошуючи Неда сідати на канапку. — Мене звати Тобго Мотт, вельможний пане, прошу вас, влаштовуйтеся зручненько.
Він мав на собі чорного оксамитового жупана з молотами, вигаптуваними на рукавах срібною ниткою. На шиї висів важкий срібний ланцюг з сафіром завбільшки з голубине яйце.
— Якщо вам потрібна нова лицарія до Турніру Правиці, ви не могли знайти кращої майстерні.
Нед не дав собі клопоту його виправляти.
— Моя робота дорого коштує, але я не стану за теє вибачатися, мосьпане, — казав майстер, наповнюючи два однакові срібні келихи. — Обіцяю, що виробу, рівного моєму, ви не знайдете ніде в Семицарстві. Та підіть до будь-якої кузні у Король-Березі й порівняйте самі. Такого-сякого бехтерця може зляпати кожен сільський коваль. Я ж кую тільки витвори мистецтва.
Нед сьорбнув вина і слухав майстра далі. Лицар Квітів купує узброєння тільки тут, хвалився Тобго, а окрім нього, ще багато вельможних панів, які знаються на добрій криці. Ба навіть князь Ренлі, брат самого короля. Може, пан Правиця вже бачили новий обладунок пана Ренлі: зелену панцирну броню з золотими рогами? Жоден зброяр у місті не здатний створити сталь такого глибокого зеленого кольору. Майстер вміє додавати забарвлення до самого металу, то хай нездари мазюкають фарбами та поливою. А може, Правиця бажають меча? Ще хлопчиком Тобго вивчав роботу з валірійським булатом у кузнях Кохору. Тільки знавець чарів може взяти стару зброю та перекувати її на нову.
— Знаком дому Старк є лютововк, адже так? Я можу зробити вам шолома з такою лютововчою головою, що діти розбігатимуться від вас на вулиці, — заприсягся зброяр.
Нед посміхнувся.
— То це ви зробили обладунок із соколом для князя Арина?
Тобго Мотт замовк на довгу хвилину і відставив вино убік.
— Правиця справді приходив до мене, ще й разом із князем Станісом, братом короля. Та на жаль, жоден із них не вшанував мене замовленням.
Нед дивився на майстра байдуже, нічого не кажучи, просто чекаючи. За багато років він зрозумів, що мовчанка інколи дає більше, ніж допит. Цього разу так і вийшло.
— Вони бажали побачити хлопця, — відповів зброяр. — Я відвів їх до кузні.
— Хлопця, — повторив Нед, не маючи уявлення, що то за хлопець. — Я б також хотів його побачити.
Тобго Мотт окинув його ретельним, обережним поглядом.
— Як забажаєте, пане, — мовив він без жодного сліду минулої приязні, а тоді повів Неда крізь задні двері й вузький двір до склепінчастої кам’яниці, де й робилася вся ковальська справа.
Щойно зброяр прочинив двері, зсередини дихнуло гарячим, і Недові здалося, що він заходить до пащі дракона. Всередині у кожному кутку палало горно, повітря смерділо димом та сіркою. Підмайстри підняли очі від молотів та кліщів рівно настільки, щоб втерти з лоба піт, поки голі до пояса учні-ковальчуки роздували міхи.
Майстер прикликав до себе високого хлопця приблизно Роббового віку з міцними м’язистими грудьми та руками.
— Перед тобою князь Едард Старк, новий Правиця Короля, — мовив майстер до юнака, який тим часом дивився на Неда похмурими блакитними очима і відкидав з них просякле потом волосся. Густе кудлате непокірне волосся, чорне, мов чорнило. Щелепою підмайстра бігла тінь бороди.
— Це Гендрі. Сильний для своїх років, працює добре. Покажи-но, хлопче, Правиці того шолома, якого ти скував.
Трохи соромлячись, хлопець відвів їх до свого місця і показав сталевого шолома у вигляді бичачої голови з двома великими закрученими рогами. Нед покрутив шолома у руках. Сталь була не вилощена, але майстерно викувана.
— Чудова робота. Я б радо купив його в тебе.
Хлопець вихопив шолома з Недових рук.
— Він не на продаж робився.
Тобго Мотта вразив жах.
—
