Гра престолів - Джордж Мартін

— Я зробив його для себе, — вперся ковальчук.

— Тисячу разів благаю пробачити, пане мій, — поспіхом підлестився майстер до Неда. — Малий грубий, як свіжа криця, і йому, як криці, пішло б на користь добре биття. Той шолом — то таке… підмайстрове капарство. Пробачте йому, і присягаюся, я викую вам такого шолома, якого ви ще не бачили.

— Мені нема за що його пробачати. Гендрі, коли до тебе приходив князь Арин, про що ви балакали?

— Він питав, ото і все, мосьпане.

— Про що саме питав?

Хлопець здвигнув плечима.

— Чи здоровий я, чи зі мною добре поводяться, чи до смаку робота, усяке про матір. Хто вона була, яка на вигляд, таке різне.

— Що ти йому розповів? — наполягав Нед.

Хлопець знову відкинув з лоба пасмо чорного волосся.

— Мати померла, як я був малий. Волосся мала жовте, як солома. Бувало, співала мені. Служила в шинку.

— Чи запитував про щось князь Станіс?

— Отой лисий? Ні, не питався. Слова не сказав, тільки вирячився так, наче я його дочку гойдав.

— Припни свого брудного язика! — гримнув майстер. — Перед тобою права рука самого короля!

Хлопець опустив очі.

— Розумний, але впертий дуже. Той шолом… йому всі кажуть, що він упертий, мов бик, от він їм і показав.

Нед торкнувся голови малого, перебрав пальцями густе чорне волосся.

— Ану поглянь на мене, Гендрі.

Ковальчук підняв обличчя. Нед роздивився обриси щелепи, очі кольору блакитного льоду. «Так» — подумав він, — «усе зрозуміло».

— Іди працюй, хлопче. Даруй, що потурбував.

Нед пройшов разом з майстром назад до будинку.

— Хто заплатив за його навчання? — недбало кинув він.

Мотта це питання начебто роздратувало.

— Та ви ж самі його бачили. Міцний, розумний. Уроджений коваль — руки наче створені гатити по залізу. То я взяв його без платні.

— А тепер кажіть правду, — наказав Нед суворо. — На вулицях повно міцних хлопчаків. Того дня, коли ви візьмете учня без платні, на півночі розвалиться Стіна. Хто за нього платив?

— Якийсь пан, — неохоче відповів майстер. — Імені не казав, герба на одязі не мав. Заплатив золотом, удвічі проти звичаю. Сказав, що половина за навчання, половина за мовчання.

— Опишіть його вигляд.

— Тілистий, плечима круглий, нижчий від вас. Брунатна борода, здається, трохи рудувата. Мав на собі багату кирею важкого лілового оксамиту, гаптовану срібною ниткою. Але на голову надів каптура, обличчя ховав у тіні, тож я його достеменно не бачив.

Повагавшись, він додав:

— Пане, я не хочу собі лиха.

— Ніхто з нас не хоче лиха, майстре Мотте, та на жаль, настали лихі часи, — відповів Нед. — Ви знаєте, хто цей хлопець.

— Я простий зброяр, пане. Я знаю те, що мені кажуть.

— Ви знаєте, хто цей хлопець, — терпляче повторив Нед. — Це не питання.

— Мій ковальчук, — відповів зброяр. Він дивився Недові просто у очі, впертий, як старе залізо. — Ким він був переді мною, то не мій клопіт.

Нед кивнув. Він вирішив, що майстер-зброяр Тобго Мотт йому до смаку.

— Якщо настане день, коли Гендрі забажає носити зброю замість кувати її, хай прийде до мене. Він вродився зі статурою воїна, а не коваля. А до того часу ви матимете мою дяку, майстре Мотте, і мою обіцянку. Якщо мені знадобиться шолом дітей лякати, я найперше піду до вас.

Стражник чекав його надворі з кіньми.

— Знайшли щось, пане? — запитав Джакс, поки Нед сідав верхи.

— Знайшов, — відповів Нед, приховуючи подив.

Чого Джон Арин хотів від королівського байстрюка, і чому це коштувало йому життя?

Кетлін V

— Пані, ви б краще прикрили голову, — порадив пан Родрік. — Застудитеся.

Вони потроху просувалися кіньми на північ.

— Та це ж проста вода, пане Родріку, — відповіла Кетлін.

Її волосся звисало мокро і важко, одне пасмо вибилося і липло до лоба. Вона тільки уявити могла собі, якою скуйовдженою і неоковирною виглядає у сторонніх очах. Та не зважала. Південний дощ був м’який і теплий. Кетлін подобалося, як він стікає обличчям — ніжний, мов материні поцілунки. Він повертав її у дитинство — довгі сірі дні у Водоплині. Вона згадувала божегай, важкі від вологи звислі гілки, сміх її брата, що ганявся за нею купами мокрого листя. Вона пам’ятала, як робила пиріжки з глини разом з Лізою, як мокра слизька глина вилізала між пальців, пам’ятала вагу тих пиріжків у руці. Вони з хихотінням згодували їх малому Мізинцеві, і той так наївся грязюки, що його тиждень нудило. Які ж вони були юні…

За минулі роки все те майже стерлося в Кетлін з пам’яті. На півночі дощі були холодні й жорстокі, а вночі, бувало, ще й перетворювалися на кригу. Від них урожай швидше гинув, ніж живився. Дорослі чоловіки, потрапивши під такий дощ, хутко тікали до найближчої схованки. Дощу, під яким би кортіло гратися маленьким дівчаткам, там не бувало ніколи.

— Я просяк наскрізь, — жалівся пан Родрік. — До самих кісток. Вже й кістки змокріли!

Ліс стояв навколо них щільною стіною. Сонний стукіт крапель по листю переривався лише чваканням кінських копит, витягуваних з рідкої грязюки.

— Ввечері нам би не завадило багаття, пані, й добра гаряча вечеря.

— Попереду на перехресті має стояти корчма, — відповіла Кетлін.

Вона ночувала там у дитинстві багато разів, коли подорожувала разом з батьком. Князь Гостер Таллі замолоду не знав спокою, його завжди кудись тягнуло. Вона добре пам’ятала товстуху-корчмарку на ймення Маша Гедль, яка вдень і вночі жувала кислолист, а для дітей завжди мала безліч усмішок та солодких тістечок. Тістечка були просяклі медом, смаковиті й жирні, але як же Кетлін лякалася тих посмішок! Кислолист зробив зуби Маші темно-червоними, а її усмішку — пекельно жахливою.

— Корчма, — повторив пан Родрік пожадливо, — от якби ж… та ми не повинні наражатися на клопіт. Щоб лишатися невпізнаними, краще пошукати якогось обійстя чи городця…

Він замовк, почувши звуки на дорозі: плюскання води, брязкіт кольчуг, іржання коней.

— Вершники, — попередив лицар, сягнувши по руків’я меча.

Навіть на королівському гостинці обережність не завадить. Вони поїхали на