Гра престолів - Джордж Мартін
— Ти вже майже дорослий чоловік і мій спадкоємець, — мовив князь Рандил Тарлі до старшого сина, вправно білуючи звіра довгим ножем. — Я не маю приводу зрікатися тебе, але й не дозволю успадкувати землю з титулом, які по честі повинні перейти Діконові. Серцеруб має потрапити до рук досить сильних, щоб його втримати. А ти не вартий бодай торкнутися його руків’я. Отже, я вирішив, що цього дня ти оголосиш про своє бажання вдягти чорне. Ти навіки відмовишся від братового спадку і відбудеш на північ ще до заходу сонця.
— Якщо ж ти відмовишся, — вів далі батько, — то назавтра ми виїдемо на полювання, десь посеред цього лісу твоя коняка спіткнеться, ти вилетиш із сідла та заб’єшся на смерть… саме так я скажу твоїй матері. Вона має жіноче серце і здатна ніжно любити навіть такого, як ти, а я не хочу завдавати їй зайвого болю. І не май на думці бодай якось переступити мою волю. Ніщо не розважить мене більше, ніж полювання на такого кнура, як ти.
Він відклав ножа убік, червоніючи кров’ю до самих ліктів.
— Тож ось тобі твій вибір. Або до Нічної Варти… — Він сягнув досередини оленя, вирвав серце і стиснув його в кулаці, капаючи кров’ю долу, — або отак.
Сем розповідав спокійним, глухим голосом, наче це трапилося не з ним, а з кимось іншим. «Дивно» — подумав Джон, — «ані сльози не пустив, жодної». Коли оповідь скінчилася, вони якийсь час сиділи і слухали вітер. У цілому світі ніби не лишилося іншого звуку.
Нарешті Джон порушив мовчанку.
— Гайда до трапезної.
— Нащо? — спитав Сем.
Джон знизав плечима.
— Випити гарячого сидру. Або вина з прянощами, якщо тобі більше смакує. Іноді вечорами нам співає Дареон, коли має наснагу. Раніше він був співцем… ну, не зовсім співцем, але майже. Він навчався в співця.
— Як його занесло сюди? — запитав Сем.
— Князь Рябин, що сидить на Золотогаї, застукав його в ліжку зі своєю дочкою, на два роки за нього старшою. Дареон присягається, що вона сама допомогла йому влізти до вікна, та приведена перед батькові очі, пожалілася, що її зґвалтували. І ось він тут. Коли маестер Аемон почув спів Дареона, то сказав про нього: гримить, як грім, а смакує, як мед.
Джон посміхнувся.
— Ропух теж, бува, співає, коли розум його полишає. Застільних пісень, яких навчився у батьковому шинку. Пип каже про його спів: гримить, наче віл пердить, а на смак гірший від сцяк.
І вони зареготали разом.
— Я б охоче послухав і того, й іншого, — зізнався Сем, — та вони, мабуть, не захочуть мені співати.
На обличчі в хлопця з’явився стурбований вираз.
— Назавтра він знову примусить мене битися, га?
— Авжеж, — змушено погодився Джон.
Сем незграбно зіп’явся на ноги.
— Тоді краще мені поспати.
Він загорнувся у опанчу і почалапав геть.
Решта хлопців усе ще сиділа в трапезній, коли Джон повернувся самодруг із Привидом.
— Де це тебе носило? — запитав Пип.
— Балакав із Семом, — відповів той.
— Він справді боягузище, — відзначив Грен. — За вечерею на лаві були ще місця, та він отримав свого пирога і пішов, а з нами сісти злякався.
— Пан Підчереван гидують їсти з одного столу з усяким набродом, — кпинив Джерен.
— Ні, то ж пиріг зі свининою був, — вишкірився Ропух. — Засоромився, що з голодухи мусить на людях братика жерти.
І він почав гучно рохкати.
— Припини! — люто сіпнувся Джон.
Інші хлопці стишилися, зачудовані його раптовим нападом.
— Слухайте всі сюди, — мовив Джон посеред тиші, а далі розказав, як воно тепер буде.
Пип підняв голос за нього, як Джон і гадав. Але коли мовив своє слово Гальдер, то Джон приємно здивувався. Грен спочатку вагався, але Джон знав, якими словами на нього подіяти. Зрештою всі дійшли згоди. Когось Джон переконав, комусь задурив голову, когось присоромив, а кого треба було, то й настрахав. До спільної змови не приєднався один лише Раст.
— Ви, дівчатка, як хочте, — мовив Раст, — але якщо Терен поставить мене супроти панни Кабанни, то я вріжу собі ласий шматочок сала.
Він зареготав Джонові у обличчя і полишив товариство.
За кілька годин по тому, коли замок заснув, до його келії навідалися троє. Грен тримав за руки, Пип сів на ноги. Джон чув, як зсудомлено Раст задихав, коли Привид скочив йому на груди. Очі лютововка палали червоним, як гаряче вугілля, а зуби легенько покусували горло хлопця, щоб пустити трохи крові.
— Ти не забувай, що ми знаємо, де ти спиш, — тихо мовив Джон.
Наступного ранку Джон почув, як Раст каже Альбетові та Ропухові, що порізався, коли голився.
Від того дня ані Раст, ані хтось інший Семвела Тарлі не чіпав. Коли пан Алісер виставляв їх на бій супроти нього, то вони лише захищалися, відкидаючи вбік його повільні незграбні удари. Якщо майстер-мечник наказував нападати, хлопці підскакували до Сема, злегка ляскали його по нозі, панцерові або шоломі, та й по тому. Пан Алісер лютував, погрожував, кликав усіх боягузами, дівками, а чи й гірше, але Сем лишався неушкодженим. За кілька вечорів по тому за наполяганням Джона він обійняв місце на лаві поряд із Гальдером. Ще два тижні минуло, доки він насмілився вступити до розмови. Але з часом він реготав з мармиз Пипа і дражнив Грена не гірше за всіх інших.
Хай там як, Семвел Тарлі був товстун і боягуз, але не дурень. Якось увечері він прийшов до Джонової келії.
— Не знаю, що ти зробив, — мовив Сем, — але це напевне твоїх рук справа.
Він сором’язливо відвернувся.
— Я ніколи раніше не мав друга.
— Ми не друзі, — відповів Джон і поклав руку на дебеле Семове плече. — Ми брати.
«Саме так, брати» — подумав він, коли Сем пішов собі. Робб, Бран, Рікон були синами його батька, і він любив їх не менше, ніж раніше. Та Джон розумів, що серед них він ніколи не був своїм, головне зусиллями Кетлін Старк. Сірі стіни Зимосічі ще з’являлися йому вві сні, та
