Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
Вама насупився, однак дозволив Далінарові відвести себе вбік від почту. Адолін рушив услід, почуваючись усе більше й більше спантеличеним.
— А ця тварюка була здоровенною, — мовив Далінар до Вами, киваючи в бік поверженого прірводемона. — Найбільшою з усіх, які я бачив.
— Гадаю, що так.
— Я чув, ніби ваші нещодавні вилазки на плато увінчались успіхом, і ви самостійно здобули кілька залялькованих прірводемонів. Вас можна привітати.
Вама стенув плечима:
— Упольовані нами особини були невеличкі. Нічого схожого на те яхонтосерце, яким заволодів сьогодні Елгокар.
— Маленьке яхонтосерце все ж краще, ніж нічого, — ввічливо сказав Далінар. — Ходять чутки, ніби ви плануєте укріпити стіни вашого військового табору.
— Гм? Так. Залатати кілька проломів, покращити оборонні споруди.
— Я неодмінно сповіщу Його Величність, що ви бажаєте оплатити додатковий доступ до Душезаклиначів.
— Душезаклиначів? — обернувся до нього Вама, нахмурившись.
— Вам знадобиться деревина, — спокійним тоном пояснив Далінар. — Адже ви не зможете замурувати отвори у стінах без риштовання. А тут, на цих віддалених рівнинах, — це ще наше щастя, що в нас є Душезаклиначі, щоби створювати прості речі на зразок дерева, хіба не так?
— Ну-у… так, — протяг Вама, усе більше насуплюючись. Адолін перевів погляд із нього на батька. У цієї розмови був якийсь підтекст. Далінар мав на увазі не лише деревину для стін — адже всі великі князі користувалися Душезаклиначами, щоби годувати свої армії.
— Король виявляє надзвичайну щедрість, дозволяючи доступ до своїх Душезаклиначів, — гнув свою лінію Далінар. — Ви згодні зі мною, Вамо?
— Я зрозумів, до чого ви ведете, Далінаре, — сухо промовив великий князь. — Нема потреби й далі тицяти мене носом.
— Я ніколи не користувався славою делікатної людини, Ваша Ясновельможносте. А от в ефективності мені не відмовиш, — відповів Далінар і покрокував геть, махнувши синові, щоб ішов слідом.
Адолін так і зробив, озираючись через плече на іншого великого князя.
— Він прилюдно нарікав на непомірну плату, якої вимагає Елгокар за право користування своїми Душезаклиначами, — тихо сказав Далінар.
Це була основна форма оподаткування, яку король наклав на великих князів. Сам Елгокар не боровся за яхонтосерця і, ясна річ, не здобував їх, окрім як інколи на полюванні. Як і годилося монарху, він тримався осторонь від особистої участі у війні.
— І це означає?.. — не зрозумів Адолін.
— Тож я нагадав Вамі, наскільки сильно він залежить від короля.
— Що ж, гадаю, це важливо. Але до чого тут Садеас?
Далінар не відповів. Він і далі простував по плато, підступаючи до краю урвища. Адолін очікувально слідував за ним. За кілька секунд хтось підійшов до них ззаду, подзенькуючи Сколкозбруєю. На край провалля обіч Далінара ступив Садеас. Забачивши його, Адолін витріщив очі, а Садеас здійняв брову, проте нічого не сказав щодо його присутності.
— Далінаре, — озвався Садеас, звертаючи погляд уперед та окидаючи ним Рівнини.
— Садеасе, — розміреним голосом коротко кинув Далінар.
— Ти говорив із Вамою?
— Так. Він швидко збагнув, до чого я хилю.
— Ще б пак, — у голосі Садеаса промайнула подоба веселості. — Я б на твоєму місці іншого й не чекав.
— Ти сказав йому, що піднімаєш плату за деревину?
Садеас контролював єдиний великий ліс в окрузі.
— Подвоюю, — уточнив Садеас.
Адолін озирнувся через плече. Вама спостерігав за ними, і вираз його обличчя метав блискавиці, мов небо у великобурю. З землі довкола нього — немов бульбашки з гейзера — здіймалися спрени гніву, схожі на невеличкі калюжки киплячої крові. Далінар і Садеас, які об’єдналися, — зміст такого послання був прозорим і недвозначним. «Ага… так ось чому вони запросили його на полювання, — збагнув Адолін, — щоби зманіпулювати ним».
— Гадаєш, це спрацює? — запитав Далінар.
— Упевнений, що так, — відказав Садеас. — Вама швидко стає поступливим, якщо притиснути його до стіни: він зрозуміє, що краще користуватися Душезаклиначами, ніж витрачати цілий статок, щоби протягнути лінію постачання аж із Алеткару.
— Можливо, нам варто повідомити короля про такий стан речей, — мовив Далінар, кидаючи погляд на монарха, котрий стояв у павільйоні, не відаючи про те, що сталося.
Садеас зітхнув:
— Я намагався, проте йому бракує тями для такої роботи. Дай йому спокій, Далінаре, нехай займається своїми справами. У нього на умі великі ідеали справедливості, в ім’я яких він скаче в бій із батьковими ворогами, високо здійнявши меча.
— Здається, останнім часом його менше турбують паршенді, а більше вбивці, які скрадаються в нічній темряві, — сказав Далінар. — Хлопцева зацикленість непокоїть мене. Я не розумію, звідки вона береться.
Садеас засміявся:
— Далінаре, ти серйозно?
— Я завжди серйозний.
— Знаю, знаю. Але ж ти не можеш не бачити, звідки в його параної ростуть ноги!
— З того, як убили його батька?
— З того, як поводиться з ним дядько! Тисяча охоронців? Зупинки на кожнісінькому плато, щоб солдати мали час «убезпечити» наступне? Далінаре, ну чесне слово…
— Обережність не буває зайвою.
— Таку обережність інші називають параноєю.
— Кодекс…
— Кодекс — це добірка ідеалістичної маячні, — перебив його Садеас, — вигаданої поетами, щоб описати, яким, на їхню думку, мав би бути цей світ.
— Ґавілар вірив у ці ідеї.
— То й поглянь, де він через них опинився.
— А де був ти, Садеасе, коли він боронив своє життя?
Той примружив очі:
— Ми що, знову будемо пережовувати минуле? Мов колишні коханці, які випадково зустрілися на бенкеті?
Далінар мовчав. Адолін уже вкотре був спантеличений природою їхніх стосунків. Шпильки були невдавані: досить було лишень глянути в їхні очі, щоби зрозуміти: вони заледве терпіли один одного.
Та водночас ось вони, полюбуйтеся, — не інакше як розробляють і втілюють у життя спільний план, в якому ще одному великому князю відведена роль маріонетки.
— Я захищатиму хлопця по-своєму, — сказав Садеас, — а ти чини, як знаєш. Але не жалійся мені на його одержимість, коли сам же й наполягаєш, щоби він і спати лягав у формі — просто, знаєте, на випадок того, якщо раптом паршенді, усупереч здоровому глузду й попри відсутність прецедентів, вирішать напасти на військові табори.
