Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

***

Далінар провів поглядом сина, який метнувся виконувати його наказ. Адолінів нагрудник усе ще вкривало павутиння тріщин, хоча Буресвітло вже не сочилося з них. Через деякий час обладунок самовідновиться. Він зберіг би здатність до регенерації, навіть якби був повністю розбитий.

Його хлопчик любив понарікати, та все ж кожен хотів би мати такого сина. До самозречення вірний, ініціативний і з неабияким талантом полководця. Солдати його шанували. Може, він і тримався з ними дещо запанібрата, але таке можна пробачити. Можна було би заплющити очі навіть на його гарячковість, якби він навчився обертати її собі на користь.

Далінар полишив юнака займатися своїми справами, а сам пішов перевірити, як там Баский. Він знайшов свого ришадіума біля конюхів, котрі влаштували імпровізовану загорожу з південного боку плато. Вони перев’язали йому садна, і кінь більше не припадав на одну ногу.

Далінар поплескав велетенського жеребця по шиї, зазираючи в його непроглядно чорні очі. Кінь здавався присоромленим.

— Ти не винен, що я вилетів із сідла, Баский, — сказав Далінар заспокійливим тоном. — Я лиш радію з того, що тобі не надто сильно дісталося.

Він обернувся до ближнього конюха:

— Дай йому сьогодні ввечері більше корму та дві хрусткодині.

— Слухаю, Ваша Ясновельможносте. Але він не їстиме більше належного. Скільки ми не пробували годувати його додатково, а Баский завжди відмовляється.

— Сьогодні їстиме, — запевнив Далінар, знову плескаючи ришадіума по шиї. — Він бере їжу лише тоді, коли відчуває, що заслужив її. Отак-то, синку.

Хлопчина виглядав спантеличеним. Як і більшість конюхів, він гадав, що ришадіум — це просто ще одна порода скакунів. Неможливо вповні збагнути, що це за тварини, доки одна з них не прийме тебе як наїзника. Це як носити Сколкозбрую — абсолютно непередаваний словами досвід.

— Щоби з’їв мені обидві хрусткодині, — сказав Далінар, тицяючи в коня пальцем. — Ти заслужив їх.

Баский невпевнено зафиркав.

— А я кажу, заслужив, — повторив князь. Кінь заіржав, вочевидь вдоволений. Далінар перевірив, як там його нога, а тоді кивнув конюхові:

— Як слід піклуйся про нього, синку. Назад я поїду на іншому.

— Слухаю, Ваша Ясновельможносте.

Йому підібрали скакуна — міцну мишасту кобилу. Далінар із особливою обережністю забрався у сідло. Звичайні коні завжди здавалися йому надто тендітними.

Елгокар виїхав зразу ж за першим загоном, Дотепник обіч короля, а Садеас, як помітив Далінар, скакав, трохи відставши, на безпечній відстані від жартівника.

Обслуга мовчки чекала, відпочиваючи, поки король із процесією перетинали міст. Як і більшість команд Садеаса, вона являла собою мішанину з людського непотребу. Чужинці, дезертири, злодії, вбивці та раби. Багато з них, напевно, заслуговували на покарання, але той жахливий спосіб, у який Садеас згодовував їх м’ясорубці війни, викликав у Далінара відразу. Скільки ще має минути часу, перш ніж він виявиться не в змозі поповнювати мостонавідні команди годящими кадрами? Невже будь-хто з людей, навіть убивця, заслуговував на таку долю?

У пам’яті Далінара мимоволі зринув епізод зі «Шляху королів». Він слухав читані йому уривки з цієї книги частіше, ніж вдавав під час розмови з Адоліном.

«Якось бачив я худого чоловічка, що ніс на спині камінь, більший за його голову, — говорилося в ньому. — Він спотикався під такою вагою, а сонце пекло його голе тіло, адже на ньому була лише пов’язка на стегнах. Непевною ходою ішов він по жвавій вулиці. Люди розступалися перед ним. Не тому, що співчували йому, а тому, що боялися інерції його кроків. Таким, як він, дороги не загороджують.

Правитель подібний до цього чоловіка: він шкандибає вперед, зваливши на плечі вагу цілого королівства. Багато хто розступається перед ним, але так мало тих, хто хоче підійти та допомогти йому нести свій камінь. Вони не бажають долучатися до такої праці, бо інакше приречуть себе на життя, сповнене зайвих тягарів.

Того дня я вийшов із карети, завдав камінь собі на плечі та поніс, допомагаючи чоловічкові. Гадаю, мої охоронці були збентежені. Можна не звертати уваги на нагого бідолаху, але не на короля, котрий поділяє його ношу. Можливо, нам варто частіше мінятися місцями. Якщо люди бачитимуть, що король звалює на себе ношу найнещаснішого з них, можливо, знайдуться й ті, хто захоче допомогти йому з його власним тягарем — зовсім невидимим, та все ж таким застрашливим».

Далінар був приголомшений тим, що пам’ятає цю оповідь слово в слово, хоча, напевно, не мав би. Силкуючись докопатися до смислу передсмертного послання Ґавілара, він наказував читати собі цю книгу чи не щодня впродовж останніх кількох місяців.

Великий князь був розчарований, коли з’ясувалося, що залишена Ґавіларом цитата не має однозначного тлумачення. Та він усе одно продовжував слухати, хоча й намагався не виказувати свого інтересу. Ця книга мала погану славу не тільки тому, що пов’язувалась із Загубленими Променистими. Історії на кшталт тієї, де король працює за чорнороба, належали до її найменш приголомшливих пасажів, адже в інших місцях прямо говорилося, що світлоокі нижчі за темнооких. А це суперечило воринському віровченню.

Так, нічого про це розводитися. Далінар не кривив душею, коли сказав Адолінові, ніби його не обходить, що саме про нього балакають. Та якби чутки стали на заваді його спроможності захистити Елгокара, то почали би становити загрозу, тож він мав бути обережний.

Далінар розвернув кобилу, і її копита зацокотіли по настилу. Тоді кивнув мостонавідникам на знак удячності. Вони були найпослідущими в армії, та все ж несли на собі тягар королів.

16

Кокони

За сім з половиною років до того

— Він хоче відправити мене у Харбрант, — сказав Кел, умостившись на верхівці каменя.

— Он як, справді? — запитала Ларал, йдучи по краю іншої брили, якраз навпроти нього. Її довге чорне волосся, у якому траплялися золотисті пасма, розвівалося під поривами вітру, поки вона, випроставши руки в сторони, намагалася тримати рівновагу.

Дуже незвичне волосся. Але, звісно, ще незвичайнішими були її очі — яскраві, блідо-зелені. Такі несхожі на світло-коричневі чи карі, як-от у жителів їхнього містечка. Бути світлооким і дійсно означало відчутно вирізнятися.

— Так, справді, — пробуркотів Кел. — Він