Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

Із настанням вечірніх сутінків Далінар помітив, як по всіх Рівнинах заблищали вогники. То були багаття сторожових веж, з яких солдати видивлялися, чи не повзе який прірводемон заляльковуватися. Вони чатуватимуть усю ніч, хоча монстри рідко коли з’являлися в цей час доби. Розвідники долали провалля за допомогою жердин для стрибків та легко переміщалися з одного плато на інше, не потребуючи жодних мостів. Забачивши прірводемона, вони подавали сигнал, і починалися перегони — алеті проти паршенді. Зайняти плато й утримувати його достатньо довго, щоби здобути яхонтосерце, або ж вибити звідти ворога, якщо той виявився швидшим.

Кожен великий князь потребував цих яхонтосердець. Утримувати багатотисячне наймане військо було недешевим задоволенням, а одне-єдине яхонтосерце могло покрити його видатки за кілька місяців. Крім того, що крупнішим був самоцвіт, використовуваний у процесі Душезаклинання, то меншав ризик, що він трісне. Величезні камені, добуті з великопанцирників, надавали приладові практично необмеженого потенціалу. Тож великі князі відчайдушно суперничали. Хто першим діставався до кокона — той і бився з паршенді за оволодіння яхонтосерцем.

Вони могли би встановити чергу, та це було б не по-алетійському. Змагальність усмоктувалася з молоком матері. Згідно з воринським віровченням, після смерті найкращі воїни отримують священний привілей приєднатися до Вісників і спільно битися проти Спустошувачів, щоби повернути собі Ідилічні палаци. Великі князі були союзниками, але заразом і конкурентами. Віддати яхонтосерце іншому… ну, знаєте, це було б неподобством. Краще поборотися. І те, що розпочиналося як війна, перетворилося на змагання. На смертельний спорт — але ж саме він і подобається найбільше.

Далінар полишив тушу позаду себе. Він розумів усі етапи процесу, що розгортався впродовж цих шести років. Деякі з них навіть наближав. І лише тепер почав хвилюватися. Прогрес у скороченні чисельності паршендійців був очевидним, але первинна мета кампанії — помста за вбивство Ґавілара — майже відійшла в забуття. Алеті валандалися без діла, забавлялися та били байдики.

Хоч вони й винищили чимало паршенді — зі строю вибуло не менше чверті ворожих воїнів, виходячи з первинної оцінки їхньої чисельності, — це зайняло аж надто багато часу. Облога тривала вже шість років і цілком могла розтягтися ще на шість. Ця думка не давала йому спокою. Очевидно, паршенді очікували на цю блокаду. Вони підготували склади з продовольством і всім миром перебралися на Розколоті рівнини, де отримали змогу використовувати ці прокляті Вісниками прірви й плато в якості сотень кріпосних ровів і фортифікаційних споруд.

Елгокар посилав парламентарів, вимагаючи відповіді: за що паршенді вбили його батька? Проте так її і не отримав. Ті взяли на себе відповідальність за смерть Ґавілара, не надавши жодних пояснень. Останнім часом скидалося на те, що Далінар залишився єдиним, кого ця історія все ще цікавила.

Великий князь звернув убік. Елгокарів почет перемістився в павільйон, де насолоджувався вином і закусками. Великий, відкритий із боків намет був пофарбований у фіолетовий та жовтий кольори, і парусина брижилася під легким вітерцем. За словами буревартівників, існувала невеличка вірогідність того, що сьогодні ввечері або, може, вночі приспіє чергова великобуря. Дай-то Всемогутній, щоб армія вчасно повернулася до табору, якщо таке й справді станеться.

Великобурі. Видіння.

«Об’єднай їх…»

Чи й справді він вірить у те, що бачив? Чи й справді гадає, що сам Всемогутній промовляв до нього? Він, Далінар Холін, Чорношип, грізний воєначальник?

«Об’єднай їх».

Із павільйону вийшов Садеас. Він зняв шолома, оголивши кучму густого чорного волосся, яке, звиваючись, спадало йому на плечі. Закована в Сколкозбрую, його постать справляла сильне враження — у латах він однозначно виглядав набагато краще, ніж в одному з тих сміховинних шовково-мереживних костюмів, що якраз були в моді.

Зустрівшись поглядом із Далінаром, він ледь кивнув. «Я свою справу зробив», — говорив цей кивок. Трохи прогулявшись, Садеас повернувся в павільйон.

Отже, той пам’ятав, для чого на це полювання запросили Ваму. Доведеться Далінару розшукати його. Великий князь попрямував до павільйону. Адолін і Ренарін тихенько стояли біля короля. Чи подав уже хлопчина свій рапорт? Схоже було, що Адолін — уже вкотре — намагався підслухати розмову Садеаса з королем. Треба буде Далінарові якось цьому зарадити: синова особиста ворожнеча з цим вельможею була на свій лад зрозумілою, проте не приносила жодної користі, крім шкоди.

Садеас невимушено бесідував з Елгокаром. Далінар рушив був у напрямку Вами — цей великий князь перебував у задній частині павільйону, — але йому завадив король.

— Далінаре, — звернувся до нього правитель, — ходи-но сюди. Тут ось Садеас розповідає мені, що здобув три яхонтосерця лише за кілька останніх тижнів!

— Так і було, — відказав Далінар, наближаючись.

— А скільки виборов ти?

— Включно з сьогоднішнім?

— Ні, — відповів монарх, — раніше.

— Жодного, Ваша Величносте, — зізнався великий князь.

— Уся справа в Садеасових мостах, — промовив король, — вони ефективніші за твої.

— Може, я й не маю чим похвалитися впродовж цих кількох тижнів, — холодно сказав Далінар, — зате в минулому моя армія здобула не менше перемог, аніж інші.

«А ваші яхонтосерця нехай хоч Геєна поглине — я й оком не змигну».

— Можливо, — парирував Елгокар. — Але що ти робив останнім часом?

— Був зайнятий іншими важливими справами.

Садеас звів брову.

— Важливішими за війну? Важливішими за помсту? Хіба таке можливо? А чи ти просто шукаєш виправдання?

Далінар кинув на іншого великого князя різкий погляд. Той лише стенув плечима. Вони були союзниками, але не друзями. Принаймні тепер.

— Тобі варто перейти на такі ж мости, як у нього, — порадив Елгокар.

— Ваша Величносте, — відказав Далінар, — його мости марнують багато життів.

— Але при цьому вони швидкі, — спокійним тоном кинув Садеас. — Покладатися на оснащені колесами мости — це дурість, Далінаре. Пересувати їх по такій пересіченій місцевості — справа повільна та марудна.

— У Кодексі сказано, що генерал не має права вимагати від солдата того, чого не зробив би сам. Скажи мені, Садеасе: ти би побіг на вилазку в перших рядах своїх мостонавідників?

— Їхньої каші я теж не став би їсти, — сухо відповів Садеас. — Як і копати канави.

— Не зарікайся, життя би змусило, — парирував Далінар. — Але з мостами інша історія. Прародителю бур, їм навіть заборонено прикриватись латами чи щитами. А сам би ти пішов у