Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
— Батьку, — мовив Адолін, — у нього розвивається справжня параноя. Ти й сам це знаєш.
Далінар мовчав.
— Він бачить найманого вбивцю в кожній тіні, — вів далі Адолін. — Попруги тріскали, тріскають і будуть тріскатись. Та це не означає, що хтось зазіхав на його життя.
— Якщо король занепокоєний, — відказав Далінар, — ми повинні розібратися з цим. Лінія розриву з одного боку рівніша, так ніби хтось підрізав ременя, щоби той луснув, коли натягнеться.
Адолін нахмурився.
— Може, й так, — сам він цього не помітив. — Однак лишень поміркуй над цим, батьку. Навіщо комусь різати його попругу? Якщо на вершнику Сколкозбруя, падіння з коня йому нічим не загрожує. Якщо це й був замах на життя, то напрочуд недолугий.
— Якщо мала місце спроба вбивства, — відповів Далінар, — нехай навіть і недолуга, тоді нам є про що хвилюватися. Це сталося, коли ми його охороняли, а королівського коня готували наші конюхи. Ми повинні прояснити цю справу.
Адолін застогнав, і якась частина його невдоволення прорвалася назовні.
— Довкола вже й так шепчуться, що ми стали улюбленцями й особистими охоронцями короля. А що говоритимуть, коли поповзуть чутки, що ми ретельно розслідуємо кожен виплід його параноїдальної уяви, яким би абсурдним він не був?
— Мені завжди було байдуже, хто й що балакає.
— Ми гайнуємо весь свій час на бюрократичну тяганину, доки інші здобувають багатство та славу. Ми рідко беремо участь у вилазках на плато, тому що зайняті дурнею на кшталт цієї! Ми маємо бути там, на полі битви, якщо збираємося наздогнати Садеаса!
Далінар дивився на сина і все більше хмурнішав, тож Адолін прикусив язика, перш ніж із нього зірвалася чергова філіппіка.
— Бачу, що розмова в нас уже не про порвану попругу, — зауважив Далінар.
— Я… Мені шкода. Я говорив, не подумавши.
— Напевно, так і було. Але, знову ж таки, мені, ймовірно, треба було це почути. Я помітив, що тобі не надто сподобалося, як я щойно утримав тебе від сутички з Садеасом.
— Я знаю, що ти його також ненавидиш, батьку.
— Ти знаєш менше, ніж гадаєш, — сказав Далінар. — За хвилину ми спробуємо цьому зарадити. Але зараз, присягаюсь… ця попруга й справді виглядає так, наче її попсували. Можливо, ми щось упускаємо. Це могло бути частиною якогось масштабнішого задуму, але щось пішло не так, як планувалося.
Адолін мовчав. Усе це здавалося аж надто притягнутим за вуха, але якщо в цілому Рошарі й існував прошарок людей, що полюбляв саме такі, максимально заплутані, змови, то це алетійські світлоокі.
— Гадаєш, це робота одного з великих князів?
— Усе може бути, — відповів Далінар, — та я сумніваюся, що його смерть комусь із них наруч. Допоки править Елгокар, вони ведуть цю війну, як самі хочуть, і лише набивають свої калитки. Він не висуває до них жодних вимог. Якраз такий король їм і потрібен.
— Люди подекуди прагнуть посісти трон заради самих лише почестей.
— Щира правда. Коли повернемося, розвідай, чи не нахвалявся хтось аж надто сильно останнім часом. З’ясуй також, чи Ройон усе ще сердиться на Дотепника за ту образу під час бенкету минулого тижня, і нехай Талата прогляне контракти, які запропонував королеві великий князь Бетаб за використання його чалів. Попереднього разу в текст «вкралося» формулювання, яке підкріпило б його претензії на престол при виборі наступника. Він просто знахабнів відтоді, як поїхала твоя тітка Навані.
Адолін кивнув.
— Спробуй також відстежити походження попруги, — мовив Далінар. — Покажи її лимареві — нехай скаже, що він думає про цей розрив. Розпитай конюхів, чи не помітили вони чогось підозрілого, й уважно пильнуй, чи не муляють комусь із них у кишені невідомо звідки роздобуті сфери, — він помовчав. — І збільш удвічі охорону короля.
Адолін обернувся й глянув на павільйон. Звідти якраз виходив Садеас. Княжич примружив очі:
— А чи не думаєш ти…
— Ні, — перебив його Далінар.
— Садеас — справжній в’юн.
— Сину, ти повинен позбавитися цієї нав’язливої ідеї. Він любить Елгокара, чого не скажеш про більшість інших. Він один із небагатьох, кому я довірив би безпеку короля.
— Скажу тобі прямо, батьку, що я б не зробив того самого.
Якусь мить Далінар мовчав.
— Ходімо зі мною, — він передав Адоліну сідельну попругу й попрямував через плато в напрямку до павільйону. — Хочу показати тобі дещо, пов’язане з Садеасом.
Адолін покірно рушив услід. Вони пройшли повз освітлений павільйон. Усередині темноокі служники подавали наїдки та напої, а жінки сиділи й писали повідомлення чи хроніки битви. Світлоокі збуджено й просторікувато перемовлялися між собою, вихваляючи хоробрість короля. Їхній одяг був темних чоловічих тонів: червонувато-коричневий, темно-синій, кольору лісової зелені або насичено цеглисто-жовтогарячий.
Далінар підійшов до великого князя Вами, котрий стояв надворі в оточенні власного почту світлооких. На ньому була стильна довга брунатна мантія з численними прорізами, з-під яких проглядала яскраво-жовта шовкова підкладка. Це був дещо приглушений варіант актуальної моди — не настільки нарочитий, як повністю шовкове вбрання. Адоліну сподобався такий фасон.
Сам Вама був круглолицим, лисіючим чоловіком. Залишки його коротко підстриженого волосся стирчали догори, а очі були світло-сірі. Князь мав звичку мружити їх, що він і зробив, коли підійшли Далінар із сином.
«Що відбувається?» — подумав Адолін.
— Ясновельможний, — сказав Далінар, звертаючись до Вами, — я прийшов переконатися, що про ваш комфорт подбали.
— Я би почувався максимально комфортно, якби ми могли негайно пуститися у зворотний шлях, — Вама люто зиркнув за сонце, що ховалося за обрій, немов ганив його за якусь провину. Такий поганий настрій узагалі-то був невластивий йому.
— Я впевнений, що мої люди поспішають з усіх сил, — промовив Далінар.
— Ми б не забарилися аж так допізна, якби ви весь час не затримували нас по дорозі сюди, — відказав Вама.
— Обережність не буває зайвою, — відповів Далінар. —
