Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

говорить про це вже декілька років.

— І ти не сказав мені?

Кел знизав плечима. Він і Ларал видерлися на верхівку невисокого пасма валунів на схід від Гартстоуна. Тіен, його молодший брат, грався внизу, біля підніжжя, перебираючи камінці. Праворуч від Кела, у західному напрямку, виднілася купка невисоких пагорбів. Їхні схили були всіяні насадженнями напівдостиглих лавісових поліпів.

Окинувши поглядом поля, повні занурених у роботу селян, він відчув дивну тугу. Кожен із цих темно-брунатних поліпів виросте завбільшки з добру диню, наповнену зерном. Після просушки вони годуватимуть все містечко та армії їхнього ясновельможного. Подвижники, які проходили їхніми краями, старанно втлумачували, що Покликання хлібороба — благородне й одне з найвищих, за винятком Покликання солдата. Натомість Келів батько ледь чутно бурмотів, що особисто він вважає значно почеснішим годувати королівство, ніж битися та гинути в безглуздих війнах.

— Келе? — наполегливо повторила Ларал. — Чому ти не сказав мені?

— Вибач, — відповів той, — я не був упевнений, наскільки серйозні його плани. А тому мовчав.

Це була неправда. Він знав, що батько говорив абсолютно серйозно. Кел просто не хотів згадувати, що поїде вчитися на лікаря, особливо в розмові з Ларал.

Вона взяла руки в боки:

— Я думала, ти збираєшся стати солдатом.

Кел знизав плечима.

Дівчина закотила очі й перестрибнула зі свого гребеня на камінь по сусідству з ним.

— Хіба ти не хочеш стати світлооким? Здобути Сколкозбройця?

— Батько каже, що це не так часто трапляється.

Вона опустилася на коліна біля нього.

— Я впевнена, що тобі це було би під силу.

Ці її очі, такі яскраві та живі, що виблискували зеленим — кольором самого життя!

Кел усе частіше й частіше відчував, що йому подобалося дивитись на Ларал. Суто логічно він розумів, що з ним відбувалося. Батько змалював йому всі етапи дорослішання з хірургічною точністю. Проте такі суто теоретичні описи залишили без пояснення ті надзвичайно сильні почуття, емоції, що супроводжували цей процес. Деякі з них були пов’язані з Ларал чи іншими дівчатами з містечка. Інші ж стосувалися того дивного покрову меланхолії, який подекуди неждано-негадано огортав Кела.

— Я… — почав було він.

— Поглянь, — перебила його Ларал, підводячись і вибираючись на верхівку своєї брили. Її ошатна жовта сукня майоріла на вітрі. Мине ще один рік, і вона почне носити на лівій руці рукавичку — знак того, що дівчинка перетворюється на дівчину. — Та вставай же ти, ну! Поглянь.

Кел звівся на ноги та глянув на схід. Там, довкола стовбурів могутніх маркелових дерев, розкинулися непролазні зарості вузлохмизняка.

— Що ти бачиш? — вимогливо запитала Ларал.

— Вузлохмизняк коричневий. Схоже, що він усох.

— Там Першопочаток, — сказала вона, вказуючи рукою. — А це — буреземлі. Мій батько каже, що наша місія — слугувати щитом для вразливіших країв на заході, — вона повернулася до хлопця. — За нами стоїть благородна традиція, Келе, — хоч за темноокими, хоч за світлоокими. Ось чому найкращі воїни — завжди уродженці Алеткару. Великий князь Садеас, генерал Амарам… навіть сам король Ґавілар.

— Гадаю, так і є.

Вона перебільшено зітхнула:

— От ненавиджу розмовляти з тобою, коли ти такий.

— Який?

— Такий, як-от зараз. Сам знаєш, який. Нудиш світом, зітхаєш.

— Це ти щойно зітхнула, Ларал.

— Ти зрозумів, що я хотіла сказати.

Закопиливши губи, вона зістрибнула з каменя, полишаючи його самого та вочевидь збираючись ображатися. З нею інколи таке бувало. Кел залишився, де й був, дивлячись на схід. Батько дуже хотів, щоби син став лікарем, а от сам він вагався. І не лише через легенди, що вражали та захоплювали. Він відчував, що, ставши солдатом, зможе щось змінити. По-справжньому змінити. Якась частина його мріяла вирушити на війну, захищати Алеткар, битися пліч-о-пліч зі світлоокими героями. Творити добро деінде, а не в крихітному містечку, куди впливові люди й носа не потикали.

Він опустився на камінь. Інколи він про таке мріяв, а інколи йому до всього було байдуже. Безрадісні почуття чорним вугром звивалися в ньому. Он той вузлохмизняк перестоював бурі, бо ріс дуже скупчено довкола стовбурів могутніх маркелових дерев. Їхня кора була вкрита шаром каменю, а гілки — завтовшки з людську ногу. Але тепер вузлохмизняк усох. Не вижив. Згуртувавшись, зібратися з силами — цього для нього виявилося замало.

— Каладіне? — долинув іззаду чийсь голос.

Він обернувся й побачив Тіена. Його брату виповнилося десять. Між ним і Келом було два роки різниці, проте здавався він куди меншим. Інші діти дражнили його «кнопкою», але Лірін пояснював, що той просто ще не витягнувся. Може, що й так, але через круглі рум’яні щічки та тендітну статуру Тіен і справді виглядав п’ятилітнім карапузом.

— Каладіне, — повторив він, тримаючи долоні чашечкою й позираючи на нього широко розплющеними очима, — куди ти дивишся?

— На всохлі кущі.

— А-а. Ти глянь краще сюди.

— Що це?

Тіен розтулив долоні, у яких виявився маленький камінець, увесь відшліфований водою та вітром, але з одного боку — із зазубреною тріщиною. Кел підніс його до очей і повертів, оглядаючи. Камінець як камінець — нічого особливого. Власне, там не було на що й дивитися.

— Це просто галька, — мовив Кел.

— Не просто галька, — відказав Тіен, дістаючи флягу.

Він змочив великого пальця й потер ним по пласкому боці каменя. Від вологи той потемнів, і на обточеній гірській породі проступила сітка білих візерунків.

— Бачиш? — запитав Тіен, знову простягаючи його Келові.

У структурі камінця чергувалися білий, коричневий і чорний пласти. Разом вони утворювали дивовижний малюнок. Звісно, це все ж було ніщо інше, як звичайнісінький камінь. Проте, сам не відаючи чому, Кел зненацька всміхнувся.

— Молодець, Тіене!

І зробив порух, щоби повернути гальку, але брат похитав головою:

— Я знайшов його для тебе. Щоби розрадити тебе.

— Я…

Це був усього лише дурнуватий камінець, але якимось незбагненним чином Келів настрій і справді покращав.

— Дякую. Слухай, а знаєш що? Готовий побитися об заклад, що десь серед цих каменів ховається кілька лурґів. Може, подивимося, чи вдасться нам знайти хоча б одного?

— Так, так, так! — загукав зраділий Тіен. Він засміявся й почав спускатися з купи валунів. Кел рушив був услід, але зупинився, пригадавши одну з батькових розповідей.

Із власної фляжки він налив собі в долоню трішки води та бризнув нею на коричневі