Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— Ходімо, Адоліне, — сказав Далінар, повертаючись, щоби податися геть.

— Далінаре, — гукнув іззаду Садеас.

Той зупинився, озираючись.

— Ти вже знайшов відповідь? — запитав Садеас. — Чому він написав ті слова?

Далінар похитав головою.

— Ти й не знайдеш її, — додав великий князь. — Це гонитва за химерами, старий друзяко. Вона й терзає твою душу. Я знаю, що відбувається з тобою у великобурі. Твій розум тріщить по швах від усіх тих тягарів, які ти на себе звалив.

Далінар продовжив свій шлях. Адолін поспішав за ним. Про що це вони щойно говорили? Як це — «він» написав? Чоловіки не пишуть. Адолін розкрив було рота, щоби про це запитати, але вчув батьків настрій. Тепер був не час його смикати.

Разом із Далінаром він підійшов до невисокого скелястого пагорка на плато. Вони вибралися на його вершину й глянули звідти на поверженого прірводемона. Далінарові люди продовжували утилізувати його панцир і м’ясо.

Син із батьком постояли там якийсь час, Адоліна переповнювали запитання, але він ніяк не міг знайти спосіб правильно їх сформулювати.

Нарешті Далінар заговорив:

— Чи розповідав я тобі коли-небудь, якими були останні звернені до мене слова Ґавілара?

— Ні, ніколи. Мене завжди цікавило, що саме тоді сталося.

— «Брате, слідуй Кодексу цієї ночі. Вітри навіюють щось дивне» — ось що він мені сказав. Це були його останні адресовані мені слова, і зразу після них він розпочав бенкет, приурочений до підписання угоди.

— Я не знав, що дядько Ґавілар дотримувався Кодексу.

— Він і був першим, хто його мені показав. Ґавілар знайшов десь його, цю реліквію стародавнього Алеткару, ще тоді, коли ми щойно об’єдналися. І почав дотримуватися його незадовго до смерті, — Далінар помовчав, немов йому забракло слів. — То були дивні дні, сину. Джасна та я не знали що й думати про зміни, які відбувалися з Ґавіларом. Я ж бо тоді вважав Кодекс дурістю, навіть той його параграф, який вимагає від офіцера не вживати алкогольних напоїв у часи війни. Особливо його, — голос князя ще більше стишився. — Коли вбивали Ґавілара, я валявся на долівці, п’яний, як чіп. Пам’ятаю голоси тих, хто намагався мене розбудити, але вино геть задурманило мені мізки. Я мав би бути поруч і допомогти йому, — він глянув на Адоліна. — Не можна жити минулим. Бо чинити так — безрозсудність. Я виную себе в смерті Ґавілара, але зараз із цим нічого не вдієш.

Адолін кивнув.

— Сину, я плекаю надію, що, змушуючи тебе дотримуватися Кодексу впродовж досить тривалого часу, допоможу тобі збагнути — як збагнув колись я — усю його важливість. Сподіваюся, тобі не знадобиться такий драматичний приклад, як мені. Так чи інак, ти маєш розуміти. Ти згадуєш про Садеаса, про те, щоби кинути йому виклик, щоби змагатися з ним. А чи знаєш ти, як повівся Садеас у ніч смерті мого брата?

— Він став манком, — відказав Адолін. Садеас, Ґавілар і Далінар були добрими друзями аж до самої смерті короля. Усі це знали. Разом вони підкорили Алеткар.

— Так, — промовив Далінар, — він перебував із королем і почув крики солдатів, що їх атакує Сколкозбройний. Уся ця ідея з манком належала Садеасу — він надягнув одну з Ґавіларових мантій і кинувся навтьоки замість нього. То було суще самогубство, але він пішов на це. Не маючи Збруї, принаджував Сколкозбройного вбивцю кинутися за ним у погоню. Я щиро вважаю, що то був один із найхоробріших вчинків, які коли-небудь здійснював хтось зі знайомих мені людей.

— Але цей план не спрацював.

— Так. І якась частина мене ніколи не пробачить Садеасові того провалу. Я знаю, що це нерозумно, але він мав би залишатися там, із Ґавіларом. Як і я. Ми обоє підвели нашого короля й не можемо вибачити один одному. Проте його й мене все ще об’єднує дещо. Того дня ми поклялися, що захистимо Ґавіларового сина. Байдуже, якою ціною, байдуже, що може між нами статися, — ми захистимо Елгокара. Тож ось чому я тут, на цих Рівнинах. Не заради слави чи багатства. Я давно збайдужів до них обох. Я прибув сюди заради брата, якого любив, і заради племінника, якого люблю безвідносно до його батька. У певному сенсі саме це й розділяє мене та Садеаса — те саме, що й об’єднує. Він-бо гадає, що найкращий спосіб захистити Елгокара — це вбивати паршенді. Тож не жаліє ні себе, ні своїх людей — лише вперед, на ці плато, на битву. Гадаю, якась частина його вважає, що я порушую клятву, не чинячи так само. Проте так Елгокара не захистиш. Йому потрібен надійний трон і союзники, що підтримують його, а не гризня між великими князями. Збудувавши сильний Алеткар, ми краще захистимо його, ніж убиваючи наших ворогів. Такою була мета всього Ґавіларового життя — об’єднати великих князів…

Він замовк. Адолін чекав на продовження, але його не було.

— Садеас, — сказав нарешті княжич. — Мені… дивно чути, що ти називаєш його хоробрим.

— Бо він таким і є. А ще хитрим. Інколи я припускаюся помилки, дозволяючи його екстравагантним шатам і витонченим манерам вводити себе в оману, та недооцінюю його. Проте всередині Садеас хороша людина, сину. Він нам не ворог. Ми інколи сваримося через дрібниці, й обоє буваємо в цьому винні. Але він старається захистити Елгокара, тож я прошу тебе поважати це.

І що на таке відповісти? «Сам ти його ненавидиш, а мене просиш утриматися?»

— Добре, — мовив Адолін, — я ретельно слідкуватиму за собою в його присутності. Але, батьку, я все ж йому не довіряю. Прошу тебе, візьми до уваги хоча б гіпотетичну можливість того, що він не настільки відданий, як ти, і водить тебе за ніс.

— Гаразд, — пообіцяв Далінар, — я поміркую над цим.

Адолін кивнув. Це було хоча б щось.

— А що то він таке сказав під кінець? Про якусь писанину?

Далінар не поспішав із відповіддю.

— Це наша з ним спільна таємниця. Крім нас, лише Джасна й Елгокар знають про неї. Я довгенько роздумував над тим, чи варто тобі про це казати, адже ти займеш моє місце, якщо я загину. Я розповідав тобі про останні слова, які сказав мені брат.

— Просив тебе дотримуватися Кодексу.

— Так. Але це