Місто кісток - Кассандра Клер

пройшов мороз, у вухах гупало. Десь далеко чувся слабкий гул віддалених машин, а єдиним чітким звуком був скрип її власного взуття по асфальту, встеленому сміттям. Клері шкодувала, що не вміє ходити безшумно, як Мисливці за тінями. Можливо, колись вона попросить Джейса дати їй кілька уроків.

Вони обійшли готель, натрапивши на вузьку доріжку, що колись була службовим заїздом, а зараз захлиналася від сміття: запліснявілі картонні коробки, порожні скляні пляшки, подрібнена пластмаса і щось, що Клері спершу прийняла за зубочистки, але ближче це виглядало як…

– Кістки, – категорично сказав Джейс. – Кістки собак, кішок. Краще не роздивляйся. У смітті вампірів навряд чи знайдеш щось приємне.

Вона стримала нудоту.

– Ну, – сказала дівчина, – принаймні, знаємо, що ми в потрібному місці, – і на мить вона помітила повагу в Джейсових очах.

– О, ми саме там, де потрібно, – сказав він. – Тепер просто треба з’ясувати, як потрапити всередину.

Віконні отвори були замуровані. Не було ні дверей, ні ознак пожежної драбини.

– Коли тут був готель, – повільно сказав Джейс, – цим шляхом постачали продукти і таке інше. Це не могло відбуватися через передні двері, там немає місця для зупинки вантажівок. Тут має бути якийсь вхід.

Клері згадала про маленькі магазини і винні погрібці біля свого дому в Брукліні. Дівчина бачила, як рано вранці, коли вона йшла до школи, до них привозили товар. Власники корейського гастроному відмикали металеві дверцята, встановлені в тротуарі біля передніх дверей, щоб вони переносили коробки паперових рушників і корм для кішок у підвал, де містився склад. – Б’юся об заклад, двері в землі. Можливо, притрушені всім цим сміттям.

Джейс, що стояв трохи позаду, кивнув.

– Я теж про це думав, – зітхнув він. – Гадаю, нам тут краще понишпорити. Почнімо зі сміттєвого контейнера. – Джейс неохоче вказав на нього.

– Ти б краще зіткнувся з ордою кровожерливих демонів, так? – спитала Клері.

– Принаймні, вони не кишітимуть хробаками, – і задумливо додав: – Не більшість із них. Одного разу я переслідував демона каналізацією Центрального вокзалу…

– Досить, – Клері застережливо підняла руку. – Я зараз не в тому настрої.

– Вперше чую таке від дівчини, – здивувався Джейс.

– Тримайся мене, і будеш чути таке постійно.

Куточок Джейсового рота потягнувся догори.

– Нема часу на дурні жарти. Треба розгрібати сміття. – Він підійшов до сміттєвого контейнера і схопився за нього з одного боку. – Берися з іншого. Зараз перевернемо його.

– Це наробить забагато шуму, – заперечила Клері, наблизившись до величезного сміттєвого баку з іншого боку. Це був стандартний міський контейнер для відходів, пофарбований у темно-зелений колір і вкритий дивними плямами. Він смердів гірше, ніж більшість сміттєвих контейнерів, а його густий солодкий запах наповнив її горло і дівчину мало не знудило. – Ми мусимо зсунути його.

– Отже, так, – почав Джейс. Раптом позаду них, із темряви, почувся голос:

– Ви справді збираєтеся робити це?

Клері завмерла, вдивляючись у тіні наприкінці провулку. В мить паніки вона подумала, що це їй почулося, але Джейс також стояв як укопаний зі здивованим виразом обличчя. Мало що могло його здивувати, а ще рідше хтось міг підкрастися до нього. Юнак відійшов від сміттєвого бака, тримаючись рукою за пояс, і рівним голосом спитав:

– Хто тут?

– Dios mío[17], – здивований чоловічий голос говорив плавною іспанською. – Ви нетутешні?

Він ступив крок уперед з найтемнішого закутку. Хлопець виглядав ненабагато старшим від Джейса і десь на півголови нижчим. Він був кістлявим, з великими темними очима і шкірою медового кольору, як на картинах Дієго Ривера. Юнак був у чорних штанах і білій сорочці з відкритим коміром. Коли він наблизився до світла, на шиї тьмяно блиснув золотий ланцюжок.

– Можна й так сказати, – відповів Джейс ретельно, не забираючи руку з пояса.

– Вам не варто тут знаходитися. – Хлопчина провів рукою по густих чорних кучерях, що нависали над лобом. – Тут небезпечно.

«Він про погане сусідство», – Клері ледь не розсміялася, хоча було зовсім не смішно.

– Ми знаємо, – сказала вона. – Ми просто трохи заблукали, от і все.

Хлопець указав на сміттєвий бак.

– А що ви робили з цим?

«Не вмію я брехати спонтанно», – подумала Клері та з надією подивилася на Джейса, який мав би чудово це робити.

Але він одразу розчарував її.

– Ми намагалися потрапити в готель. Можливо, за цим сміттєвим баком двері в підвал.

Очі хлопця ледь з орбіт не вилізли від подиву.

– Puta Madre[18], навіщо вам це?

Джейс знизав плечима.