Місто кісток - Кассандра Клер

– Ти думаєш, що він красивий? – здивовано запитала Клері.

– Ти можеш уявити, яким він був багато років тому. Мов стара жінка, що колись була красунею, але час випив її красу. Уявіть ці сходи такими, якими вони були колись: із гасовими лампами, що світили на сходах, як світлячки в темряві, з балконами, заповненими людьми. Не так, як тепер, так… – Він замовк, шукаючи слова.

– Обрізані? – сухо підказав Джейс.

Рафаель майже здригнувся, ніби Джейс вивів його із задуми. Він невпевнено засміявся й відвернувся.

Клері повернулася до Джейса.

– Де ж вони, врешті-решт? Я про вампірів.

– Нагорі, напевно. Вони люблять спати повище, як кажани. І вже майже схід сонця.

Як маріонетки, яких потягнули за ниточки, Клері та Рафаель одночасно підвели голови. Але над ними була лише розписна стеля, потріскана та почорніла в деяких місцях, ніби її палили вогнем. Арковий прохід ліворуч вів у темряву; колони по обидва боки вкривали гравірування з листковими та квітковими мотивами. Коли Рафаель опускав голову, Клері встигла помітити у нього біля горла білий шрам, що вирізнявся на фоні смаглявої шкіри. Дівчині стало цікаво, звідки він взявся.

– Думаю, варто повернутися до службових сходів, – прошепотіла вона. – Я тут почуваюся надто незахищеною.

Джейс кивнув.

– Думаєш, коли ми туди прийдемо, то ти покличеш Саймона і сподіватимешся, що він тебе почує?

Клері надіялася, що страх, який вона відчувала, не відобразився на її обличчі.

– Я…

Її слова перервав несамовитий крик. Клері озирнулася.

Рафаель. Він зник, не залишивши жодних слідів у пилюці, що показали б, чи він пішов, чи його тягнули. Вона мимовільно потягнулася до Джейса, але він уже біг до зяючої темної арки в далекій стіні. Дівчина не бачила його, але неслася слідом за відьомським світлом, яке він ніс, як мандрівник, котрого вів через болота підступний блукаючий вогник.

За аркою було приміщення, що колись служило великою бальною залою. Зруйнована потріскана підлога з білого мармуру нагадувала море з плаваючим арктичним льодом. На стінах розташовувалися вигнуті балкони з іржавими перилами. Між ними в позолочених рамах висіли дзеркала, кожне з яких увінчувала позолочена голова Купідона. Павутиння гойдалося в холодному повітрі, як стародавнє весільне мереживо.

Рафаель стояв у центрі кімнати, руки в боки. Клері кинулася до нього, Джейс повільніше йшов позаду неї.

– З тобою все гаразд? – затамувавши подих, запитала вона.

Він повільно кивнув.

– Я думав, що помітив рух у тіні. Але мені здалося.

– Ми вирішили повернутися до службових сходів, – сказав Джейс. – На цьому поверсі нічого немає.

Рафаель кивнув.

– Гарна ідея.

Він попрямував до дверей, не дивлячись, чи вони підуть за ним. Коли юнак зробив кілька кроків, Джейс покликав його:

– Рафаеле?

Рафаель обернувся, зацікавлено й широко розплющивши очі, і Джейс кинув ножа.

Реакція Рафаеля була швидка, але недостатньо. Лезо встрягло в тіло з такою силою, що збило юнака з ніг. Він важко впав на потріскану мармурову підлогу. При тьмяному відьомському світлі його кров здавалася чорною.

– Джейсе, – Клері прошипіла шоковано. – «Він казав, що ненавидів приземлених, але він би ніколи…»

Коли вона повернулася, щоб побігти до Рафаеля, Джейс жорстоко відштовхнув її вбік, кинувся на Рафаеля і майже схопив ножа, що стирчав із Рафаелевих грудей.

Але Рафаель був швидшим. Він схопив ножа, потім скрикнув, витягнувши рукою хрестоподібне руків’я. Лезо, вимащене в чорну кров, дзенькнуло об мармурову підлогу. Одною рукою Джейс затиснув у кулак Рафаелеву сорочку, а Санві він тримав у іншій. Лезо так яскраво світилося, що Клері змогла розрізняти кольори: яскраво-сині обдерті шпалери, золотисті плями на мармуровій підлозі, червона пляма, що розповзалася на грудях Рафаеля.

Але Рафаель сміявся.

– Схибив, – сказав він і вишкірився, вперше показуючи білі загострені різці. – Ти не влучив у серце.

Джейс сильніше стис сорочку.

– Ти відхилився в останню хвилину, – сказав він. – Це було дуже необдумано.

Рафаель спохмурнів і сплюнув. Кров. Клері відступила, спостерігаючи за цим з жахом.

– Коли ти мене розкусив? – запитав він уже без акценту. Слова були більш чіткі та обривисті.

– Я здогадався ще в провулку, – сказав Джейс. – Та я думав, що ти допоможеш нам дістатися всередину готелю, а потім нападеш на нас. Оскільки ми провинилися, то стали поза захистом Завіту. Чесна гра. Але ти не атакував нас, і я подумав, що міг помилитися. Потім я побачив шрам на горлі. – Він трохи відступив, і далі тримаючи ніж біля Рафаелевого горла. – Коли я