Місто кісток - Кассандра Клер

Рафаель розсміявся.

– Це все? Мій шрам?

– Коли ти пішов, твої ноги не залишили слідів на пилюці. Тоді я все зрозумів.

– Це ж не твій брат прийшов сюди в пошуках монстрів і ніколи не вийшов? – сказала Клері, раптом зрозумівши. – Це був ти.

– Ви обоє дуже розумні, – сказав Рафаель. – Хоч і недостатньо. Подивіться, – сказав він і підняв руку, щоб вказати на стелю.

Джейс штовхнув його руку, не зводячи погляду з Рафаеля.

– Клері. Що ти бачиш?

Вона повільно підвела голову, відчуваючи, як страх стиснув її шлунок.

Уявіть ці сходи такими, якими вони були колись: із гасовими лампами, що світили на сходах, як світлячки в темряві, з балконами, заповненими людьми. Вони були заповнені людьми і зараз: кілька рядів вампірів з мертвими білими обличчями та червоними роззявленими ротами вражено гляділи вниз.

Джейс і далі дивився на Рафаеля.

– Ти їх покликав. Так?

Рафаель посміхався. З рани в грудях вже не цебеніла кров.

– Яке це має значення? Їх забагато навіть для тебе, Вейленде.

Джейс нічого не сказав. Хоча він не рухався, з його уривчастого швидкого дихання Клері відчувала, наскільки сильне його бажання вбити хлопця-вампіра, всадити ніж у його серце і назавжди стерти цю посмішку з обличчя.

– Джейсе, – застережливо сказала вона. – Не вбивай його.

– Чому ні?

– Може, ми зможемо використовувати його як заручника.

Очі Джейса розширилися.

– Заручника?

Вона бачила, що дедалі більше вампірів з’являлося в залі, вони заходили через аркоподібний дверний отвір, рухаючись безшумно, як Безмовні Брати з Міста Кісток. Але у Братів не було ні такої білої, безбарвної шкіри, ні таких гострих, як голки, зубів.

Клері облизала пересохлі губи.

– Я знаю, що роблю. Постав його на ноги, Джейсе.

Джейс подивився на неї й знизав плечима.

– Гаразд.

Рафаель гаркнув:

– Це не смішно.

– А ми і не жартуємо, – Джейс поставив Рафаеля у вертикальне положення і тримав кінчик ножа між Рафаелевими лопатками. – Я можу легко проколоти твоє серце через спину, – сказав він. – На твоєму місці я б не рухався.

Клері глянула на темні постаті, що і далі прибували, й зупинила їх рукою.

– Залишайтеся на місці, – сказала вона, – бо він проб’є Рафаелю серце.

Якийсь шумок пробіг юрбою вампірів. То міг бути і шепіт, і сміх.

– Стійте, – знову сказала Клері, і цього разу Джейс зробив щось, що змусило Рафаеля скрикнути від болю.

Один із вампірів зробив рух рукою, щоб стримати своїх товаришів. Клері впізнала в ньому худорлявого блондина з сережкою, якого вона бачила на Магнусовій вечірці.

– Вона не жартує, – сказав він, – це Мисливці за тінями.

Гарненька блакитноволоса дівчина-вампір у сріблястій блискучій спідниці протиснулася через натовп до блондина. Клері задумалась, чи бувають потворні вампіри або товстуни. Може, потворних людей не перетворюють на вампірів? Або страшки не хочуть жити вічно.

– Мисливці за тінями віроломно вдерлися на нашу територію, – сказала вона. – Вони знаходяться поза захистом Завіту. Я б наказала вбити їх. Вони знищили багато наших.

– Хто з вас тут головний? – спитав спокійно Джейс. – Нехай зробить крок вперед.

Дівчина оголила гострі зуби.

– Не говори з нами мовою Завіту, Мисливче. Прийшовши сюди, ви порушили свій дорогоцінний Завіт. Закон вас не захищатиме.

– Досить, Лілі, – різко сказав блондин. – Нашої хазяйки зараз немає. Вона в Ідрисі.

– Але хтось мусить бути замість неї, – зауважив Джейс. Настала тиша. Вампіри на балконах позвішувалися з перил, щоб почути те, що було сказано.

– Рафаель – наш лідер, – нарешті сказав вампір-блондин.

Блакитноволоса дівчинка, Лілі, докірливо шикнула.

– Джейкобе…

– Я пропоную угоду, – швидко сказала Клері, обірвавши тираду Лілі та відповідь Джейкоба. – Думаю, ви вже знаєте, що привели додому зайвих людей з сьогоднішньої вечірки. Один з них – мій друг Саймон.

Джейкоб здивовано підвів брови.

– Ти дружиш із вампіром?

– Він не вампір. І не Мисливець за тінями, – додала вона, побачивши, як звузилися світлі очі