Місто кісток - Кассандра Клер

– Ти думала, що я побожна людина? – спитав Джеймс.

– Ну… – Вона вагалася. – Оскільки є демони, то має бути…

– Має бути хто? – Джейс упхав пляшечку до кишені. – А, – сказав він, – ти маєш на увазі, що якщо є вони, – він указав на підлогу, – то мають бути і… – він вказав угору, на стелю.

– Це ж логічно, правда?

Джейс опустив руку і підняв ножа, розглядаючи руків’я.

– Я тобі так скажу, – сказав він. – Я вбиваю демонів третину мого життя. Я відправив близько п’ятиста з них назад, у ті пекельні виміри, з яких вони виповзли. І весь цей час я ні разу, жодного разу не бачив ангела. Навіть ніколи не чув про таке…

– Але ж, врешті-решт, ангел створив Мисливців за тінями, – намагалася довести Клері. – Це Годж сказав.

– Це просто гарна байка, – Джейс подивився на неї очима, вузькими, як у кішки. – Мій батько вірив у Бога, – сказав він. – Я – ні.

– Зовсім? – Вона не розуміла, чому допитується. Дівчина й сама не була впевнена, чи вірила в Бога й ангелів, і якби її запитали, то вона б заперечила. Було щось у Джейсі, що змушувало її тиснути, щоб зламати цю оболонку цинізму і змусити його визнати, що він вірив у щось, відчував щось і бодай щось було йому небайдуже.

– Давай подивимося на це з іншого боку, – сказав він, запхавши пару ножів за пояс. Слабке світло, що проникало через вітражі, забарвило його обличчя кольоровими квадратами. – Мій батько вірив у Бога праведного. Його девізом було: «Deus volt» – «Бо так хоче Бог». Це був девіз хрестоносців, і вони йшли на битви, і їх вбивали, як і мого батька. І коли я побачив, що він лежить мертвий у калюжі власної крові, я не перестав вірити в Бога. Я просто перестав вірити, що Богу небайдуже. Знаєш, Клері, можливо, Бог існує, а може, й ні, але я не думаю, що це має якесь значення. Хай там як, ми – самі по собі.

Повертаючись із центру, вони були єдиними пасажирами у вагоні. Клері сиділа мовчки, думаючи про Саймона. Час від часу Джейс поглядав на неї, наче збирався щось сказати, але знову невластиво для нього мовчав.

Коли вони вийшли з метро на вулицю, там було безлюдно. Густе повітря мало присмак металу. Невеличкі магазинчики, пральні та банківські філіали ще ховалися за сталевими гофрованими дверима. Після годинного блукання вони нарешті знайшли готель у провулку, поруч зі Сто Шістнадцятою. Підлітки вже двічі проходили повз нього, думаючи, що це просто ще один покинутий будинок, перш ніж Клері побачила вивіску. Вона зісковзнула з цвяха й теліпалася на вітрі, захована за карлуватим деревом. Колись там був напис «Готель Дюмон», але хтось зафарбував «н» та замінив його на «р».

– Готель «Дюмор», – прочитав Джейс, коли Клері вказала на нього. – Мило.

Клері вивчала французьку лише два роки, але зрозуміла жарт.

– «Du mort» перекладається як «готель Смерті», – сказала вона.

Джейс кивнув. Він насторожився, мов кішка, що зачула мишей за диваном.

– Це не схоже на готель, – сказала Клері. – Вікна всі забиті, двері замуровані… Ой, – закінчила вона, уловивши його погляд. – Справді. Вампіри. Але як вони потрапляють всередину?

– Вони залітають, – сказав Джейс і вказав на верхні поверхи будівлі. Колись, очевидно, то був вишуканий і розкішний готель. Кам’яний фасад був елегантно оформлений різьбленими вигадливими візерунками та геральдичними ліліями, темними та знищеними багаторічним впливом забрудненого повітря й кислотних дощів.

– Ми ж не літаємо, – Клері відчула необхідність зауважити це.

– Так, – погодився Джейс. – Ми не літаємо. Ми йдемо напролом. – Він рушив через дорогу в напрямку до готелю.

– Літати – звучить класніше, – сказала Клері, намагаючись встигнути за ним.

– Зараз усе звучить класніше.

Дівчина задумалася, що насправді він мав на увазі. Джейс був збуджений, увесь в очікуванні полювання, він зовсім не здавався таким нещасним, як стверджував. Він убив більше демонів, ніж інші його ровесники. Якщо неохоче йти в бій, багато демонів не знищиш.

Порив гарячого вітру затрусив листям на карлуватих деревах біля готелю і курявою поніс сміття з риштаків та тротуару над потрісканою вуличкою. Район був на диво безлюдний, хоча зазвичай на вулицях Мангеттена завжди є перехожі, навіть о четвертій ранку. Кілька ліхтарів, що стояли вздовж тротуару, не працювали, крім одного, найближчого до готелю, що кидав тьмяне жовте світло на потріскану стежину, яка вела до замурованих вхідних дверей.

– Тримайся подалі від світла, – сказав Джейс, тягнучи її за рукав. – Вони можуть спостерігати з вікон. І не дивися вгору, – додав він, але було занадто пізно. Клері вже поглянула на розбиті вікна верхніх поверхів. На мить їй здалося, що вона побачила якийсь рух за одним з вікон, щось забіліло, можливо, лице чи рука, що поправила важку штору.

– Давай, – Джейс потягнув її за собою, щоб злитися з тінями ближче до стін готелю. Вона відчула в тілі нервозність, яка лише наростала. По спині