Місто кісток - Кассандра Клер

– Просто вибрик, забаганка.

– Ви не розумієте. Це місце заселене духами, прокляте. Воно приносить нещастя. – Він енергійно похитав головою і сказав кілька фраз іспанською, можливо, про дурість зіпсованих білошкірих підлітків узагалі та їхню дурість зокрема.

– Ходіть за мною, відведу вас до метро.

– Ми знаємо, де метро, – сказав Джейс.

Хлопець засміявся м’яким дзвінким сміхом.

– Claro[19]. Звичайно, знаєте, але якщо підете зі мною, ніхто вас не потурбує. Ви ж не прагнете неприємностей, правда?

– Як сказати, – відповів Джейс, і його куртка ніби випадково відхилилася, а звідти блиснула зброя, просунута за пояс. – Скільки тобі платять, щоб тримати чужинців подалі від готелю?

Хлопець озирнувся, і нерви Клері натяглися як струна. Їй здавалося, що вузька алея заповнена іншими темними постатями з блідими лицями, червоними ротами, з яких раптово, наче іскри з бруківки, блискали ікла. Коли він знову подивився на Джейса, то сердито стиснув губи.

– Скільки мені платить хто, chico[20]?

– Вампіри. Скільки вони тобі платять? А може, тобі запропонували стати одним з них: вічне життя, ні болю, ні хвороб? Це того не варто. Життя тягнеться дуже довго, коли ти ніколи не матимеш змоги бачити сонячне світло, chico, – сказав Джейс.

Обличчя хлопця нічого не виражало.

– Мене звати Рафаель, а не chico.

– Але ти знаєш, про що ми? Чув про вампірів? – спитала Клері.

Рафаель відвернувся вбік і сплюнув. Коли він повернув обличчя до них, його очі горіли ненавистю.

– Los vampiros[21], si[22], тварини, що п’ють кров. Ще до того як готель забили дошками, розказували, що пізно вночі там чувся сміх, зникали дрібні тварини, звуки… – Він зупинився, похитуючи головою. – Весь район знає, що треба триматися подалі звідси. А що зробиш? Ти ж не подзвониш у поліцію, щоб розповісти їм, що тебе турбують вампіри.

– Ти коли-небудь бачив їх? – запитав Джейс. – Чи знав когось, хто бачив?

Рафаель говорив повільно.

– Були колись хлопці, кілька друзів. Одного разу вони вирішили піти в готель і вбити тих монстрів усередині. Вони взяли з собою рушниці, ножі, все освячене священиком. Вони ніколи більше не виходили. Моя тітка знайшла їх одяг потому перед будинком.

– Перед своїм домом? – перепитав Джейс.

– Si. Мій брат був одним із них, – сказав Рафаель без емоцій. – Отже, тепер ви знаєте, чому я іноді ходжу тут серед ночі по дорозі додому від моєї тітки і чому попередив вас. Якщо ви зайдете туди, то не вийдете знову.

– Там мій друг, – відрізала Клері. – Ми прийшли за ним.

– Ах, – зітхнув Рафаель, – тоді, напевне, я не зможу вас переконати.

– Ні, – сказав Джейс. – Але не хвилюйся. Те, що сталося з твоїми друзями, не трапиться з нами. – Він витягнув одне з лез Серафимів з-за пояса і тримав перед собою. Слабке світло, що виділяло лезо, осяяло западини під вилицями і затінило очі. – Я вже вбив багато вампірів. Їхні серця не стукають, але вони ще можуть померти.

Рафаель різко вдихнув і сказав щось по-іспанськи занадто тихо та швидко, щоб його зрозуміти. Він поспіхом підійшов до них, шпортаючись через купу зім’ятих поліетиленових пакетів.

– Я знаю, хто ви. Я чув про вас від старого падре з Сент-Сесилії. Та я думав, що то просто байка.

– Всі історії правдиві, – промовила Клері, але так тихо, що Рафаель, схоже, не почув її. Він дивився на Джейса, стиснувши кулаки.

– Я хочу піти з тобою, – сказав він.

Джейс похитав головою.

– Ні. Не може й бути мови.

– Я покажу вам, як потрапити всередину, – наполягав Рафаель.

Джейс вагався, пропозиція була спокуслива.

– Ми не можемо взяти тебе з собою.

– Добре. – Рафаель гордо ступив перед ним і відгорнув убік купу сміття біля стіни. Там була металева решітка, тонкі ґрати якої вкривала коричнево-червона іржа. Він уклякнув, і, взявшись за ґрати, відкинув її.

– Ось як мій брат з друзями дісталися туди. Думаю, так можна потрапити в підвал.

Джейс і Клері схилилися над тунелем. Клері частково затамувала подих: переважав запах звалища, і навіть у темряві вона бачила, як порозбігалися таргани, що повзали по сміттю.

В кутиках Джейсового рота заграла ледь помітна посмішка. Лезо, як і раніше, було у його руці. Відьомське світло, що линуло з нього, надало обличчю примарного вигляду, нагадавши їй,