Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт

Голоси некромантів зринали у височінь, а тоді тихішали, немовби виконуючи якийсь нечестивий пеан. Владні, вимогливі, вони, здавалося, благали звершення якогось забороненого блюзнірства. Неначе тлумища фантомів, які, сповнені злостивого життя, корчилися та кружляли у вирі, випари клубочилися навколо канап, де лежали небіжчиця і дівчина, яка лише мала зовнішню подобу небіжчиці. 

А коли курильниці та жаровні лиховісно заклекотіли, запони диму розірвалися, й побачив Фаріом, що бліда постать Ілейт поворухнулася, немовби пробуджуючись зі сну, а тоді розплющила очі й підняла з пишної канапи кволу руку. Молодший некромант припинив свої словоспіви, різко урвавши каданс; одначе старший і далі врочистим тоном виспівував заклинання, а кінцівки й чуття Фаріома і далі сковували чари, не даючи юнакові змоги зрушити з місця. 

Пелена випарів повільно тоншала, неначе гурма фантомів, які розчинялися в повітрі. Аж ось спостерігач побачив, що мертва дівчина, Арктела, підводиться на ноги, немов яка сновида. Абнон-Та, який стояв коло неї, завершив свій величавий спів на дзвінкій ноті. У жаскій тиші, що запала по тому, Фаріом почув слабенький зойк Ілейт, а за ним — радісний, подібний на гарчання голос Вемба-Тіста, який схилявся над нею: 

— Уздри ж, о Абноне-Та! Мої чари — швидші за твої, бо та, яку я обрав, пробудилася раніше за Арктелу! 

І тоді, неначе розвіялось якесь лихе закляття, Фаріом звільнився від чарів, що його поневолювали. Він рвучко смикнув на себе громіздкі двері з потемнілої бронзи, і ті, невдоволено заскреготівши завісами, розчахнулися. Стискаючи у руці вихоплений з піхов кинджал, юнак кинувся до покою. 

Ілейт кинула на Фаріома жалісний погляд широко розплющених від збентеження очей, обернулася в його бік і зробила невдалу спробу підвестися з канапи. Арктела, німотна й покірлива, стояла перед Абноном-Та і, вочевидь, не зважала ні на що, крім волі некроманта. Вона була подібна на прекрасну і бездушну механічну ляльку. Коли Фаріом увірвався до покою, чаклуни озирнулися й тієї ж миті спритно відскочили, перш ніж юнак устиг на них напасти, і повихоплювали короткі, хижо вигнуті мечі, які усі вони мали при собі. Нарґаї вибив кинджал з юнакових пальців потужним блискавичним ударом, від якого лезо Фаріомового клинка зламалося при самому руків’ї, а Вемба-Тсіт, замахнувся своєю зброєю так, що вона описала жахливу дугу, і вже вбив би молодика, якби Абнон-Та не втрутився й не звелів йому зупинитися. 

Фаріом, який стояв перед здійнятими мечами, сповнений люті, але застиглий в нерішучості, відчув на собі похмурий погляд допитливих очей Абнона-Та, що нагадували очі якогось хижого птаха, нездатного добре бачити в темряві. 

— Волів би я знати, що́ означає це вторгнення, — мовив некромант. — Воістину, відважний ти, що увійшов до храму Мордіґґіана. 

— Я прийшов, аби знайти дівчину, яка лежить он там, — проголосив Фаріом. — Її звати Ілейт, і вона — моя дружина, на яку несправедливо зазіхнув тутешній бог. Але скажіть-но мені, чому ви принесли її до цього покою, забравши зі столу Мордіґґіана, і що за люди ви, хто підіймає мертвих, як підняли іншу жінку? 

— Я — Абнон-Та, некромант, а ці двоє — мої учні, Нарґаї та Вемба-Тсіт. Подякуй Вемба-Тсітові, бо ж він направду повернув твою дружину з обителі мертвих, явивши вміння, що перевершили вміння його вчителя. Вона пробудилася, перш ніж заклинання було завершено! 

Фаріом люто, з невблаганною підозріливістю поглянув на Абнона-Та. 

— Ілейт не була мертва, лише набрала подоби людини, яка перебуває у трансі, — пояснив юнак. — Пробудило її аж ніяк не чаклунство твого учня. Й, воістину, нікого, крім мене, не має обходити питання про те, жива Ілейт чи мертва. Дозвольте нам піти, адже я бажаю виїхати з нею із Зул-Ба-Сера, в якому ми, мандрівці, зупинилися лише ненадовго. 

Кажучи це, Фаріом розвернувся спиною до некромантів і підійшов до Ілейт, яка уважно дивилася на нього розгубленими очима, але слабеньким голосом вимовила його ім’я, коли юнак стиснув її в обіймах. 

— Просто дивовижний збіг, — промуркотів Абнон-Та. — Ми з учнями теж маємо намір виїхати із Зул-Ба-Сера, і вирушаємо цієї-таки ночі. Можливо, ви вшануєте нас своїм товариством. 

— Дякую вам, — коротко відказав Фаріом. — Але не певен я, що наші шляхи збігаються. Ми з Ілейт збираємося вирушити до Тасууну. 

— Присягаюся чорним вівтарем Мордіґґіана, та це ж іще дивовижніший збіг, адже Тасуун — це й наше місце призначення. Ми візьмемо із собою воскреслу Арктелу, яку я завжди вважав надто прекрасною для бога цього поховального храму та його гулів. 

Фаріом уловив темну злостивість, яка ховалася за єлейною і насмішкуваатою мовою некроманта. А ще він помітив лиховісний знак, який Абнон-Та потайки зробив своїм помічникам. Беззбройному юнакові не лишалося іншої ради, як дати позірну згоду на цю сардонічну пропозицію. Він добре розумів, що йому не дозволять покинути цього храму живцем, адже вузькі очі Нарґаї та Вемба-Тсіта, які пильно стежили за кожним його рухом, сяяли червоною жагою вбивства. 

— Ходімо, — мовив Абнон-Та тоном владного наказу. — Вже час вирушати. 

Чаклун обернувся до застиглої постаті Арктели та промовив якесь незнане слово. З порожніми очима, крокуючи, немов сновида, дівчина пішла слідом за ним до відчинених дверей. Фаріом допоміг Ілейт звестися на ноги і, намагаючись угамувати дедалі сильніші жах, сум’яття та тривогу, які він побачив в очах дружини, шепотів їй слова розради. Підвівшись, Ілейт змогла йти, хоча й повільною, непевною ходою. Вемба-Тсіт і Нарґаї трохи відступили, вказуючи жестами, щоб Ілейт із Фаріомом ішли попереду, але Фаріом, відчуваючи, що ці двоє заміряються вбити його, щойно він обернеться до них спиною, скорився неохоче та розпачливо роззирнувся навсібіч, шукаючи чогось, що можна було б схопити й використати як зброю. 

Коло самих його ніг стояла одна з металевих жаровень, повна вуглин, які ще досі тліли. Юнак хутко нахилився, вхопив її та кинувся на некромантів. Вемба-Тсіт, як Фаріом і підозрював, саме підкрадався до нього зі здійнятим мечем і вже готувався завдати удару. Юнак пожбурив жаровню разом із усім її жаристим вмістом просто в некромантове обличчя, і Вемба-Тсіт із жахливим здушеним криком повалився на долівку; Нарґаї з лютим гарчанням стрибнув уперед, аби напасти на беззахисного молодика. Некромантів учень заніс ятаган для удару, і його лезо злісно блиснуло, відбивши багряну заграву вогнів, які палахкотіли в урнах. Але його зброя не опустилася, і Фаріом, який вже приготувався зустріти невідворотну смерть, зненацька усвідомив, що Нарґаї прикипів поглядом до чогось за його спиною та закам’янів на місці, немов узрівши примару горгони. 

Неначе змушений до того якоюсь чужою волею, юнак озирнувся й побачив те, що зупинило удар Нарґаї. Обриси Арктели та Абнона-Та, які незрушно застигли перед відчиненими дверима, вимальовувалися на тлі колосальної тіні, яку ніщо у всьому покої не могло відкидати. Та тінь від краю і до краю заповнювала собою дверну пройму, вона височіла над одвірком — а тоді швидко перетворилася на дещо більше, ніж просто тінь: то було чорне й непроглядне громаддя темряви, що якимось незбагненним чином засліплювала очі. Здавалося, немовби та темрява висмоктала все полум’я з червоних урн і сповнила покій холодом смерті та цілковитої порожнечі. Пітьма набула форми колони, подібної до хробака і велетенської, як дракон, — її кільця невпинно сунули вперед, виповзаючи з мороку коридору, проте сама вона щохвилини мінилася, нуртуючи та