Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт
Нерухома і вкрита таємничою блідістю, якої надавала її дивна недуга, Ілейт лежала на холодній кам’яній стільниці, анітрохи не змінившись. Велика вдячність народилася у Фаріомовому серці, адже він відчув певність, що його кохана не була мертва — і що вона ще не приходила до тями й не бачила жахіть цього храму. Якщо він зможе непоміченим вивезти її за межі ненависного Зул-Ба-Сера, то невдовзі вона одужає від своєї хвороби, яка так переконливо уподібнювалася до смерті.
Він мигцем зауважив, що поруч з Ілейт лежала інша жінка, й упізнав у ній прекрасну Арктелу, за носіями якої він ішов назирці майже до самих порталів храму. Вдруге він на неї й не поглянув, а нахилився, щоб підняти на руки свою кохану.
І тієї миті Фаріом почув бурмотіння стишених голосів, яке долинало від дверей, крізь які він нещодавно увійшов до святилища. Гадаючи, що то повернулися котрісь із жерців, юнак хутко впав на підлогу і порачкував під громіздку стільницю, яка була єдиною приступною схованкою. Завмерши у тіні за межами світляного мерехтіння, котре лилося з піднесених угору урн, він став чекати, вдивляючись у просвіт між двома ніжками столу, що були завтовшки як колони.
Голоси залунали гучніше, і він побачив стопи у дивних сандаліях та короткуваті мантії трьох невідомих, які наблизилися до столу з мерцями та зупинилися на тому самому місці, де він сам стояв ще кілька митей тому. Юнак і гадки не мав, хто то може бути, одначе на них були вбрання світлої та темно-червоної барв, а не похоронні покрови Мордіґґіанових жерців. Не був він упевнений і в тому, помітили вони його чи ні, й, присівши у низькому просторі під стільницею, вихопив із піхов свого кинджала.
Тепер йому вдалося розрізнити три голоси: один — вкрадливий та урочисто-владний, один — дещо гортанний та подібний на гарчання, а ще один — різкий та гугнявий. Їхня вимова була якась чужинська, не схожа на вимову мешканців Зул-Ба-Сера, і часто у їхній бесіді лунали слова, що були Фаріомові незнайомі. А на додачу до того, більшу частину тієї розмови було годі розчути.
— …тут …у самому кінці, — мовив урочистий голос. — Покваптеся… Маємо обмаль часу, тож не баріться.
— Так, Учителю, — озвався подібний на гарчання голос. — Але хто ця інша?.. Воістину, вона надзвичайно вродлива.
Схоже, відбулася суперечка, кожний з учасників якої говорив обачно притишеним тоном. Власник гортанного голосу, вочевидь, вимагав чогось, проти чого інші двоє заперечували. Слухачеві лише час від часу вдавалося розрізнити слово чи два, одначе він дійшов висновку, що першого мовця звали Вемба-Тсіт, а той, що промовляв різким і гугнявим голосом, носив ім’я Нарґаї. Аж ось нарешті, перекриваючи голоси цих двох, пролунала поважна та виразно чутна вимова чоловіка, якого вони називали лише словом «учитель»:
— Не можу сказати, що я це схвалюю… Це затримає наш від’їзд… до того ж двоє муситимуть їхати верхи на одному дромадері. Але візьми її, Вембо-Тсіте, якщо зможеш самотужки виконати необхідні замовляння. Я не маю часу на подвійне заклинання… Це буде добрим випробуванням твоєї вправності.
У відповідь пролунало белькотіння, яким Вемба-Тсіт виявляв свої вдячність і послух, а тоді знову пролунав голос Учителя:
— А зараз будьте тихо та покваптеся.
Фаріомові, який дещо неуважливо й тривожно міркував над значенням цієї розмови, здалося, що двоє з трьох чоловіків притислися ближче до столу, немовби схиляючись над мерцями. Він почув, як тканина зашелестіла об камінь, а ще за мить побачив, що усі троє йдуть поміж стел і колон у напрямку, протилежному тому, яким увійшли до святилища. Двоє з них несли в руках якусь ношу, що блідо та невиразно миготіла у тінях.
Чорний жах стиснув Фаріомове серце, бо ж надто ясно вгадав юнак природу тої ноші й можливу особу однієї з них. Він хутко виповз зі свого сховку й побачив, що Ілейт зникла з чорного столу, а з нею — й дівчина на ймення Арктела. Він іще встиг побачити, як темні постаті пощезли у мороці, який оперізував західну стіну зали. Не знав юнак, чи були викрадачі гулями, а чи кимось гіршим за гулів, але швидко попрямував за ними назирці, у тривозі за Ілейт забувши про всяку обачність.
Діставшись стіни, він знайшов темний отвір коридору і прожогом пірнув у нього. Десь у мороці перед собою Фаріом побачив мерехтіння червонястого світла, а тоді почувся похмурий металевий скрегіт, і мерехтлива світляна смуга звузилася, перетворилася на проблиск завширшки зі шпарину, немовби хтось зачинив двері, з-поза яких соталося те світло.
Йдучи вздовж глухої стіни, молодик наблизився до шпарини, крізь яку пробивалося багряне сяйво. Двері з потьмянілої бронзи лишили прочиненими, і, зазирнувши досередини, Фаріом уздрів химерну, нечестиву картину, осяяну криваво-червоними вогнями, які палахкотіли й погойдувалися, раз у раз шугаючи вгору з високих урн на чорних п’єдесталах.
Покій був сповнений чуттєвої розкоші, яка дивно гармоніювала з тьмяним погребовим каменем храму смерті. Там були канапи та килими з пречудових візерунчастих тканин: циноброві, золоті, лазурові, срібні, а по кутках стояли оздоблені коштовними каменями жаровні з невідомих металів. Попід однією стіною стояв низенький столик, ущерть заставлений чудернацькими плящинами та окультним приладдям, яке зазвичай використовується в медицині або чаклунстві.
На одній з канап лежала Ілейт, а побіля неї, на другій канапі, було покладено тіло Арктели. Викрадачі, чиї обличчя Фаріомові вперше випала нагода роздивитися, були заклопотані якимись особливими приготуваннями, і це видиво надзвичайно спантеличило юнака. Першою Фаріомовою спонукою було увірватися до покою, проте його стримало щось на кшталт зачудування, яке поневолило та знерухомило юнака на порозі.
Один із трьох, високий чоловік середнього віку, котрого Фаріом розпізнав як Учителя, зібрав якесь особливе начиння, що складалося з різноманітних посудин, серед яких були невеличка жаровня та курильниця, і розставив усе це на підлозі коло Арктели. Другий, молодший чоловік із хтивими вузькими очицями, розмістив подібний реманент перед Ілейт. Третій, теж молодий і лихий з виду, просто стояв собі осторонь і спостерігав за приготуваннями з неспокійним, сповненим побоювань виглядом.
Фаріом здогадався, що ці чоловіки були чаклунами, коли ті зі спритністю, виробленою тривалим вправлянням, запалили курильниці й жаровні та одночасно почали співучо промовляти розмірені слова якоїсь чужинської мови, через регулярні проміжки часу супроводжуючи їх окропленням чорними оливами, які з гучним сичанням падали на вугілля жаровень, здіймаючи величезні хмари перлисто-білого диму. Темні цівки випарів зміїлися вгору з курильниць, переплітаючись, неначе вени, й пронизуючи тьмаві безформні постаті, подібні до примарних велетів, які були утворені клубами світлішого диму. Бридкий сморід нестерпно їдких бальзамів сповнював покій, напосідаючи на Фаріома та каламутячи його відчуття, аж зрештою уся ця картина заколихалася перед його очима і стала видаватися неозорою, наче
