Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт
Абнон-Та відсахнувся від цієї з’яви, безтямно бурмочучи прокльони чи, може, екзорцизм, однак Арктела, бліда, тендітна й нерухома, лишилася стояти на шляху тієї істоти, і темрява заходилася огортати та оповивати її своїм голодним палахкотінням, аж поки дівчина повністю зникла з очей.
Підтримуючи Ілейт, яка кволо спиралася на його плече, от-от ладна зомліти, Фаріом не годен був зрушити з місця. Він геть забув про кровожерного Нарґаї; юнакові здавалося, що вони з Ілейт — лише бліді тіні в присутності втіленої смерті та розпаду. Юнак бачив, як чорнота розростається та прибуває мірою того, як підноситься вгору темне полум’я, що знайшло поживу, зімкнувшись навколо Арктели; він бачив, як та чорність переливається цілим виром відтінків темної веселки, подібним до спектру якогось жалобного сонця. На мить йому почувся легкий шемріт, схожий на тихе тріскотіння вогню, а тоді істота стрімко й страхітливо відлинула з покою. Арктела зникла, неначе фантом, що розчинився у повітрі. Принесений раптовим сильним повівом, у якому дивним чином змішувалися жар і холод, покоєм поширився їдкий запах, подібний до того, що здіймається від догорілого похоронного вогнища.
— Мордіґґіан! — пронизливо закричав Нарґаї, охоплений істеричним жахом. — То був сам бог Мордіґґіан! Він забрав Арктелу!
Здалося, що на його крик озвалося відлуння одразу кількох десятків злісно-глузливих голосів — нелюдські, наче завивання гієн, а втім виразні, вони повторювали ймення Мордіґґіана. Тоді із темного коридору до покою ринула орда створінь, у яких Фаріом лише за фіолетовими одіяннями зміг упізнати жерців бога-гуля. Вони познімали з себе маски у формі черепів, відкриваючи голови та обличчя, що були наполовину антропоморфними, наполовину — собачими, а загалом — диявольськими. Зняли вони також і безпалі рукавиці… Було їх щонайменше дванадцятеро. Їхні вигнуті пазурі виблискували в кривавому світлі, неначе гаки з потьмянілого металу, а з-під їхніх губ, які з гарчанням розійшлись у хижому вишкірі, стирчали шпичасті зуби, довші за цвяхи для домовини. Неначе шакали, вони щільним кільцем оточили Абнона-Та й Нарґаї, заганяючи їх у найдальший кут покою. Декілька інших жерців, які увійшли трохи пізніше, зі звіриною лютістю наскочили на Вемба-Тсіта, який саме почав був опритомнювати і зараз стогнав і корчився, лежачи на долівці посеред жарин, які розсипалися з жаровні.
Скидалося на те, що жерці не звертали анінайменшої уваги на Фаріома з Ілейт, які просто стояли й дивилися на них, ніби поринувши в якийсь зловісний транс. Але один із них — він ішов останнім, перш ніж приєднатися до тих створінь, які напосілися на Вемба-Тсіта, — розвернувся до юної пари й промовив до них хрипким, глухим голосом, який нагадував гавкіт, що луною розлягається в гробниці:
— Йдіть собі, адже Мордіґґіан — бог справедливий, він вимагає для себе лише мерців і не зачіпає живих. А ми, жерці Мордіґґіана, на свій лад дамо раду з тими, хто надумав порушити його закон, забравши мертве тіло з храму.
Фаріом з Ілейт, яка досі спиралася на його плече, вийшли у темний коридор, чуючи за спиною мерзенний гамір, у якому крики людей змішалися з гарчанням, схожим на шакаляче, та реготом, неначе у гієни. Коли вони удвох увійшли до святилища, осяяного синюватим світлом, і проминули його, рушивши до зовнішнього коридору, той гамір ущух, і безгоміння, що сповнило храм Мордіґґіана, який вони залишали позаду, було таким само глибоким, як безгоміння мерців на чорному жертовному столі.
Темний ідол221
Таса́йдоне, семи пеке́л владарю,
В яких лиш Змій живе, що їх оповиває,
І кільцями сягнув з долішнього в горішнє,
Крізь безмір полум’я і темряву кромішню.
Тасайдоне, о сонце в попідземних небесах,
Твоє прадавнє зло не згине у віках,
Адже повік твоя похмура велич осяває
Затоплені світи, що імені не мають,
Й людська душа тебе підносить над усіх царів,
Попри блюзнірство віроломних чаклунів.
Пісня Зітри
Зотік, останній континент Землі, сонце більше не осявало так яскраво й чисто, як за часів свого розквіту, а було неясне й потьмяніле, немовби затуманене випарами крові. На небесах з’явилися нові зорі, яким не було ліку, і тіні позамежжя насунули на Землю. І з тіней тих повернулися до людей прадавні боги: ті боги, що були забуті від часів Гіпербореї, від часів Му222 та Посейдоніса223, від часів, коли вони хоч і носили інші ймення, проте мали ті ж, їм одним притаманні риси. Повернулися й прадавні демони, що знову, як колись, усмак розкошували, відгодовуючись димом зловісних жертовників, і знову заохочували споконвічне чаклунство.
Численними були некроманти й маги континенту Зотік, і з часом їхня лиха слава та дивовижні діяння перетворилися на легенди, що ходили по усіх усюдах, одначе не було з-поміж них величнішого за Намірру, який накинув чорне ярмо на міста імперії Зайлак, а згодом, охоплений нестямною гординею, уявив себе не абиким, а рівнею самому Таса́йдонові, володареві Зла.
Намірра збудував собі оселю в Уммеосі, головному місті Зайлаку, до якого він приїхав зі спустошеного краю Тасуун, і та похмура слава, якої він зажив, творячи свої дива, прийшла за ним слідом, наче хмара піску, здійнята пустельною бурею. І не відав ніхто, що, прибувши до Уммеоса, він повернувся до міста, в якому народився, адже усі вважали його за корінного мешканця Тасууну. Далебі, ніхто й помислити не міг, що великий чаклун був тим самим хлопчиком-жебраком Нартосом, сиротою сумнівного походження, який колись жебрав на хліб насущний по вулицях і базарах Уммеоса. Він зростав у злиднях, самотній і зневажений; ненависть до цього жорстокого, сповненого пишноти міста зростала в його серці, неначе затаєне полум’я, дожидаючи часу, коли воно перетвориться на велетенську пожежу та поглине все суще.
Гіркими були Нартосові дитячі літа, коли йому доводилося животіти в цьому осоружному місті, та ще гіркішими були озлобленість і лихопомність, які повсякчас викликав у нього тамтешній люд. А одного дня принц Зотулла, лише трохи старший за нього самого хлопчина, їхав верхи на норовливому румакові та й натрапив на нього серед площі перед імператорським палацом; і Нартос став благати милостині. Але Зотулла, презирливо знехтувавши його благання, згорда поїхав уперед, підострожуючи свого румака, і кінь проскакав просто по Нартосові, потоптавши його копитами. І багато годин по тому хлопчина, близький до смерті від того потопту, пролежав без тями, а люди проходили повз, не звертаючи на нього анінайменшої уваги. Отямившись нарешті, Нартос насилу дошкандибав до своєї халупи, та звідтоді він увесь свій вік трохи накульгував, а відбиток одного копита, так до скону і не поблякнувши, тавром залишився на його тілі. Згодом хлопчина покинув Уммеос і швидко був забутий його мешканцями. Прямуючи на південь, до Тасууну, він збився зі шляху в неозорій пустелі й мало не загинув, але врешті-решт зумів добутися до невеличкої оази, де мешкав чарівник на ймення Уфелок — відлюдник, який віддавав перевагу товариству порядних шакалів і гієн перед товариством людей. Розгледівши великі здібності й велику злобу в цьому виснаженому голодом хлопцеві, Уфелок прийшов йому на поміч і прихистив у себе. Чимало років прожив Нартос з Уфелоком, став чарівниковим учнем й успадкував усю ту мудрість, яку старий пустельник виборов у демонів. Дивовижних речей навчився він в оселі того відлюдника, годуючись плодами
