Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya
Вієро повільно розплющив очі, пригадуючи усі події минулих днів. Бурмотіння Мірабель змусило його підвестися.
-У мене таке враження, що я вдруге народився.- Сказав Ельф, а потім подивився на Лелейн.
-Ти таке пропустив…- Прошепотіла вона до нього, ледь стримуючи сміх.
-Ти не спиш?- Здивувався Вієро.- Тобто… Я радий, що ти тут і…- Він секунду помовчав.- Що я пропустив?
Лелейн посміхнулася і Вієро зрозумів, що вона не збирається нічого розказувати, тому підвівся з землі.
-Потім розповім.- Вона провела його поглядом, вдивляючись у спину, коли Вієро вирішив підійти до Мірабель.
Його сорочка була такою ж, як у ту ніч, але крил не було. Вієро намагався не думати про це, не згадувати, але простіше було прийняти і продовжити жити у таких реаліях. І зараз його переповнювали безмежні емоції радості та щастя і вдихаючи рідне повітря Елемстоуна всі негаразди миттєво зникали.
-Не можу повірити, що все скінчено.- Промовив Вієро до Мірабель.- Може, я досі сплю?
-Це навряд чи.- Бель подарувала йому лагідну посмішку.- Ти тільки глянь.- Тихо промовила вона, простягнувши Священну Воду у Колбі.
-Залишається повернути елемент річці.- Відповів Ельф, а потім уважно поглянув на Мірабель.- У тебе все добре?
-Так.- Вона точно не очікувала такого питання.- А у тебе є сумніви?
-Ти засмучена.
-Все гаразд.- Бель сказала це досить переконливо, хоча знала, що він все одно не повірить, тому вирішила змінити тему.- Попливеш зі мною до Коронарних Лісів?
-Думаю, ти знайдеш річку без мене.- Вієро зиркнув на Святого, який виглядав так, як… як Мірабель, так само сумно.- Моє серце у Танкервілі. І Кас… Святі.- Він гірко зітхнув.- Лише зараз зрозумів, що я не можу без нього. Незвично це усвідомлювати.
-Знаю.- Вона справді це знала.- Я відречуся від корони і ти станеш повноправним правителем Танкервілю. І розірвеш з Коронарними Лісами будь-які домовленості.
-Це виграє нам час, але не зупинить наміри Розаліни.- Вієро задумався.- Я… Я не готовий бути… королем.
-Ніхто не може бути готовим повністю.- Мірабель торкнулася його плеча.- Але я завжди буду поруч і ти можеш покладатися на мене, домовились?
-Так.- Він сумно посміхнувся.- Що далі?
-Ти звикнеш. Врешті, всі звикають…- Відповіла вона.- Я побачуся з Ліною, віддам річці елемент і повернуся до тебе у Танкервіль. Більше не збираюся втручатися у справи сестри і постійно виправляти її помилки. Хочу, щоб вона це знала і зрозуміла, що наступного разу саме їй доведеться грати у гру Проклятих.- Бель спохмурніла.- Якщо вона налаштована піти з війною на невинних людей, то нехай. Якщо вона хоче правити всім світом, то нехай. Якщо вона вбиватиме заради своїх амбіцій, то нехай. Я люблю її, але вона не варта мого співчуття і розуміння. Вартий Елемстоун. І заради нього я боротимуся до останнього подиху.
-Отже, це не кінець?- Запитав Вієро.
Мірабель повільно підняла руку, привертаючи його увагу до напису, утвореного тими темними лініями.
-Щось насувається.- Мовила Бель.- Щось важливе. Тому так, ще точно не кінець.
-Це якесь пророцтво?- Він торкнувся закручених літер.
-Вже давно Елемстоуном ходять чутки, що з’являться ті, хто повернуть світу спокій, знищать ріку «Вода і камінь» і…- Вона жбурнула на Святого короткий погляд.- І відшукають Природу і Почуття, аби назавжди позбавити їх страждань і образ минулого. Я ніколи не вірила у таке, але я відчуваю його… їх усіх. І з кожним днем цей зв’язок посилюється.
-Кого?- В очах Вієро пронісся страх.- Про кого ти говориш, Бель?
-Я не знаю.- Вона зітхнула.- В тому і проблема. Я нічого не знаю. Ні про те, що має статися, ні про майбутнє Елемстоуна.
-Що може бути гірше за те, що ми вже бачили?- Він нахмурився.- Тому що те, про що ти мені говориш, звучить не дуже радісно.
-Дехто керує цим світом.- Мірабель різко видихнула.- І у нього є грандіозні плани. Хто б це не був, він знає про всіх і про все. Він розмовляє навіть з Ніко. Тільки з Ніко.
-Святі…- Вієро знервовано смикнув своє волосся.- Вищий Дух?
-Хто знає.- Вона стиснула плечима.- А найдивніше те, що у листі до Ніко від цієї таємничої особи вказане ім’я. Вільтенсія Фанум.
-Вільтенсія Фанум…- Повторив Вієро.- Таке враження, що я вже десь це чув.
-Справді? Де саме?
-Ті газети, в яких ти читала лише про музичні новини…- Він замислився.- Статті в архіві мого батька…- Вієро прижмурився, щось згадуючи.- Письменниця. Раніше я не звертав на це увагу, але навіть Касалін якось згадував про неї, коли говорив з Ліною.
«Авжеж».- Мірабель пригадала ту підслухану розмову між Розаліною і Касаліном, де її сестра переконувала короля Танкервілю у тому, що є спосіб опустити завісу між Валентійцями і Метафізентійцями.
-Я скажу навіть більше.- Промовила Бель.- Вільтенсія Фанум пише не лише статті, а і книги. Пам’ятаєш колишнього Розаліни?
-Кайл, здається.- Відповів Вієро.
-Так. Він може знати про неї.- Дорогенька, як ти була близько. Вона подивилася на Священну Воду у Колбі.- Все це виглядає як занадто невдалий жарт.
-Про що можна так довго теревенити?- Почувся тоненький голос Лелейн.
Вона виглядала радіснішою, ніж зазвичай.
-Про похорони Касаліна.- Збрехав Вієро, не бажаючи ще їй три години розповідати про вищесказане.
-Я не знала…- Обличчя Лелейн одразу ж змінилося, а щира посмішка зникла, наче її ніколи не було.- Вибачте.
-Все добре.- Заспокоїв її Вієро.- Ми вже закінчили.
-Лише хотіла сказати, що я повертаюся у столицю.- Вона зітхнула.- Хочу додому.
-Як?- Вієро здалося, що світ похитнувся.- Ти ідеш?
За весь час, проведений разом, Ельф сильно прив’язався до Лелейн і зараз точно не був готовий відпустити її. Вона постійно підтримувала його, дозволяла розповідати нецікаві історії, аби йому не було самотньо, вірила в нього, а він довіряв їй. Вієро зазирнув в її очі, намагаючись зрозуміти, чому вона так вирішила. Несподівана хвиля болю в спині похитнула стійку свідомість хлопця.
