Усі Грані Світу - Олег Євгенович Авраменко

— Гм… А якщо ми міцно триматимемося одне за одного?

— Тоді одне з двох: або ви перетягнете його до себе, або він поверне вас на Аґріс. І, найпевніше, останнє. Набагато легше покинути Трактову Рівнину, ніж потрапити на неї.

Інна збиралась була ще про щось запитати, але не встигла. Зненацька Рівнина взялася рухом: всі латки, за винятком нашої, якимсь незбагненним чином стали переміщуватися, залишаючись, як і раніше, щільно підігнаними одна до одної. Складалося таке враження, ніби ми перебуваємо на єдиному спокійному острівці посеред замерзлої ріки, а довкола нас раптово почався льодоплав. Крижини-латки рухалися швидко, і краєвид Рівнини цілковито змінювався буквально щосекунди.

Скориставшись своїм чаклунським сприйняттям, я виявив, що все це — наслідок маґічних дій Сідха. Але як він це робив і до чого прагнув, залишалося для мене загадкою.

— А от такого на трактовому шляху не буває, — сказав Штепан.

— Для цього там встановлено портали перенаправлення, — відповіла Сандра. А нам з Інною пояснила: — Насправді Трактова Рівнина має нескінченну кількість просторових вимірів, просто людина не здатна візуально сприймати більше трьох з них. Початково ми були зорієнтовані в площині Аґріса, що нас зовсім не влаштовувало. Тому пан Сідх змінює нашу орієнтацію таким чином, щоб ми могли бачити потрібний нам напрямок.

— І йти по ньому, — ствердно додала Інна.

— Саме так. Щоб іти кудись, треба бачити, куди йдеш. Орієнтування на Трактовій Рівнині з її нескінченною кількістю вимірів — справжнє мистецтво, якому навчаються все життя. Досвідчені чаклуни, як от пан Сідх, уміють так обрати шлях, щоб він був і коротким, і зручним. А я ще так не можу. В мене виходить або короткий шлях, або зручний.

Нарешті Рівнина заспокоїлася й знову стала нерухомою. Тепер нас оточували інші латки і, напевне, з інших Граней. Особливу увагу привертала до себе вервечка латок, що тяглася майже по прямій на умовний північний схід і зникала вдалині, огорнена блакитною імлою. Ці рівні безлісні ділянки землі, то порослі невисокою травою, то взагалі кам’янисті, являли собою непогану дорогу через Грані, яка так і просилася, щоб ми по ній їхали. Мені навіть на гадку не спадало, що це вийшло випадково.

— Шлях відкритий, панове, — промовив Сідх. — Готові їхати?

— Так, — відповів я, висловивши нашу спільну думку.

— То рушаймо, — сказав інквізитор і скерував свою Ґіту до вервечки латок.

Перш ніж поїхати за ним, я повернувся до розвилки, скинув капелюха й помахав ним у повітрі. Герцоґ та його люди вчинили так само. Леопольд коротко заіржав і, не чекаючи на мій наказ, поскакав слідом за Сідхом. За якусь хвилину ми перетнули межу сусідньої латки й залишили Аґріс.

Почалася наша подорож Трактовою Рівниною.

*

Ми їхали зеленими лугами й кам’янистими плато, засніженими рівнинами і піщаними пляжами. В небі над нами то яскраво сяяло сонце, то клубочилися важкі свинцеві хмари, то байдуже мерехтіли холодні зорі. З дня ми в’їжджали прямісінько в ніч, а з вечора — в ранок. Ми подорожували по всіх порах року і по різних ґеолоґічних епохах, світ довкола нас змінювався щокілька хвилин.

Прокладаючи дорогу через Грані, Віштванатан Сідх намагався уникати різких перепадів погоди, та навіть з усім його чималим досвідом це не завжди вдавалося. Кілька разів нам доводилося робити гак, щоб оминути латку з надто екстремальними кліматичними умовами — до таких належали тропічна злива, сорокаградусний мороз, ураганний вітер і тому подібне. Але якщо по латці можна було проїхати, не намокнувши до нитки і не промерзнувши до кісток, ми їхали прямо, щоб не кружляти Рівниною без крайньої потреби. Наш шлях і так був неблизький.

А загалом, попри всі ці дрібні незручності, початок подорожі виявився для нас надзвичайно приємним і захопливим. Упродовж першої години ми з Інною майже ні про що не розмовляли між собою і не зверталися з питаннями до Сандри та Сідха. Нам було не до того. Ми жадібно роззиралися довкола і вражалися розмаїтості світу, представленій на Рівнині у найнаочнішому вигляді. Ну, де ще джунґлі могли прилягати до тундри, а попоротневий ліс кам’яновугільного періоду — до мезозойських боліт?…

Загоряни, що їхали слідом за нами, переживали схожі відчуття. Трактова Рівнина цілком полонила їхню уяву, і на якийсь час ці молоді люди перетворилися на допитливих підлітків, що з захватом споглядали довколишні дива. А от Штепан, на відміну від своїх підлеглих, був цілковито незворушний, він їхав разом із Сідхом на чолі загону і дивився здебільшого вперед. Барон мав вельми поважний вигляд — як, на його думку, й належало начальникові почту знатних вельмож, суверенних правителів цілої Грані. Сьогодні вранці Інна жартома назвала його капітаном нашої ґвардії, а він удав, що не помітив іронії в її словах, і серйозно запевнив нас, що неодмінно виправдає виявлену йому високу довіру. Трохи згодом, коли ми залишились наодинці, я зізнався Інні, що мені сподобалася ця ідея і я був би радий, якби Штепан та його люди склали кістяк майбутньої ґвардії ґрафства Ланс-Оелі. Дарма що ми познайомилися лише п’ять днів тому, але вже встигли разом пройти через вогонь та воду, і пережите зблизило нас більше, ніж інших людей зближують довгі роки найтіснішої дружби. Інна цілком поділяла мою думку і зауважила, що своєю відповіддю на її жарт Штепан ясно дав нам зрозуміти, що згоден піти до нас на службу, якщо ми справді запропонуємо. Проте ми вирішили не квапитися з пропозицією — попереду було ще вдосталь часу.

Десь за годину після початку подорожі я виявив у себе перші ознаки пересичення дивами Рівнини, а ще через півгодини остаточно втомився від них — аж надто багато їх було для одного дня. А оскільки Інна виявилася витривалішою за мене і досі зачудовано роззиралася навсібіч, я вирішив не заважати їй, а став дослуховуватися до бесіди Леопольда з Сандрою, що їхала на півкорпуса попереду мене, урівні з головою мого кота… перепрошую, коня. Обоє розмовляли якоюсь якоюсь мовою, за звучанням дуже схожою на італійську (згодом я довідався, що вона називалась умбрійською і була рідною