Усі Грані Світу - Олег Євгенович Авраменко

У другій половині дня, коли сонце проминуло зеніт і вже стало на вечірній пруг, із Шато-Бокер виїхав загін, до якого входили ми з Інною, Сідх і Сандра та загірські воїни на чолі зі Штепаном. Десятеро з нас були верхи, а Йожеф, менший Штепанів брат, який ще не повністю видужав від поранення, керував фургоном, де було складено наші особисті речі, продовольчі припаси й різне дорожнє спорядження. До місця переходу на інші Грані нас супроводжував герцоґ з кількома своїми людьми.

За Сідховими розрахунками, наша подорож до Вічного Міста мала тривати близько шести тижнів. Він сказав, що за бажання час у дорозі можна скоротити до одного місяця, проте не радив у нашому теперішньому стані надміру навантажувати себе, проводячи в сідлі по дванадцять — чотирнадцять годин на добу. Ми з Інною визнали слушність його слів, справедливо розваживши, що два зайві тижні нічого не змінять, а тривалі щоденні переходи навряд чи сприятимуть швидкому відновленню нашої маґічної сили.

Поспіхом готуючись до від’їзду, ми геть забули поцікавитись, яким способом перетинатимемо Грані. Лише перед самим відбуттям Інна звернулася з цим питанням до Сандри.

— Трактовою Рівниною, а як іще, — відповіла дівчина, знизавши плечима. — Швидшого способу подорожі по Гранях ще ніхто не вигадав… Маю на увазі безпечні для людей способи, — уточнила вона після короткої паузи. — Найшвидшим є Інфернальний Тунель, але він живиться енергією Нижнього Світу, тому ним користуються лише чорні чаклуни.

— Ми зустрічали згадку про Трактову Рівнину в книжках, — зауважив я. — Але думали, що це просто назва місця, по якому проходить трактовий шлях.

— Власне, так воно і є. Рівнина містить у собі всі трактові шляхи — як ті, що вже існують, так і ті, що можуть бути створені. При подорожі Рівниною ми фактично прокладаємо власний тракт, обираючи з усіх доступних шляхів найкоротший. А звичайний трактовий шлях проходить зиґзаґами, бо його прокладають лише по тих ділянках Рівнини, які залишаються стабільними і з часом не розповзаються. Отак і виходить, що навпростець Рівниною можна дістатися до Вічного Міста за місяць чи півтора, а якщо їхати трактовим шляхом, то така подорож займе близько року.

— А як ми потрапимо на Трактову Рівнину? — запитала Інна. — Сподіваюсь, для цього не треба добиратися до трактового шляху?

— Ні, не треба. Ми лише доїдемо до найближчої Вуалі — так називається вхід на Рівнину. Звичайно, нас поведе пан Сіддх, хоча я також умію відкривати Вуаль і орієнтуватися на Рівнині… але ще не дуже добре, — чесно визнала Сандра. — Лемоський архіпелаґ я знаю непогано, а от за його межами, мабуть, загубилася б. В кращому разі, довго блукала б манівцями.

Ще Сандра розповіла нам, що Вуалі розподілені на Гранях нерівномірно — буває, по кілька на квадратну милю, а буває, що нема жодної в радіусі доброї сотні миль. Як правило, Вуалі „не полюбляють“ нерівностей ландшафту, тому в гірських районах вони зустрічаються рідко. Зате в низинах проблем з їхнім пошуком зазвичай не виникає.

Найближча до нас Вуаль знаходилася приблизно за милю від Шато-Бокеру, неподалік розвилки трьох доріг, одна з яких вела власне до замку, друга — до Хаседота, а третя, що нею ми п’ять днів тому сюди приїхали, ішла на північний схід до Руану, давньої столиці Королівства Ліон.

Біля розвилки ми зупинились і посходили з коней. Герцоґ попрощався з кожним з нас особисто, всім чоловікам міцно потиснув руки, а мене ще й обійняв. Обох наших дівчат, Сандру та Інну, він не лише обійняв, але й розцілував, а коли прощався з моєю дружиною, то в його очах навіть заблищали сльози. Він знову, уже вкотре, подякував нам за все, що ми зробили, і запевнив, що ми завжди будемо бажаними гостями в його домі.

Потім ми знову сіли на коней і з’їхали на широкий луг, порослий густою зеленою травою. Заздалегідь попереджені селяни вже відігнали до Руанської дороги худобу, що паслася на лузі, і тепер стояли на узбіччі, тримаючи своїх корів і зацікавлено спостерігаючи за нами.

Кроків за сімдесят Віштванатан Сідх дав знак зупинитися і ми здогадалися, що перебуваємо перед Вуаллю. А проте я, хоч як напружував свій маґічний зір, не помітив нічого особливого. Інна також.

— Нам ще багато чого треба навчитися, — скрушно констатувала вона. — У захваті від перемоги над Женесом та нечистю ми геть забули, що насправді мало що вміємо.

Тим часом Сандра, кинувши запитливий погляд на Сідха й отримавши у відповідь ствердний кивок, виїхала на кілька корпусів уперед і зупинилася з випростаними на рівні обличчя руками.

Ми з Інною відчули присутність чарів. Вони виходили від Сандри і були скеровані, як нам здавалося, в порожнечу. Дівчина плела перед собою якесь вигадливе мереживо з найтонших маґічних ниток. Маже все, що вона робила, було для нас справжньою китайською грамотою, а ті нечисленні дії, які ми ще так-сяк розуміли, здавалися нам цілковито позбавленими сенсу. І в кожнім разі, ми не змогли б повторити їх правильно. Сандра оперувала силами, як надзвичайно складним і делікатним хірургічним інструментом, а в наших руках маґія більше скидалася на важку кувалду чи сокиру лісоруба. Викликати вогняний вихор — будь ласка! Вдарити в дерево блискавкою — залюбки! А от робота, що вимагала тонкого, творчого підходу, давалася нам украй важко. Скажімо, лікування Йожефової рани відібрало в нас більше сил, аніж сутичка з Женесом.

— Сандра дуже пишається своїми успіхами, — тихо, але так, щоб ми почули, промовив Віштванатан Сідх. — У неї саме той період, коли чимраз виходить краще.

Врешті дівчина доплела своє примарне мереживо і плавно махнула правою рукою. В чистому безхмарному небі над нашими головами ліниво забурчав грім, легко запахло озоном. Перед Сандрою виникла веселка — і не така, яка зазвичай зустрічається в природі, не зависла в повітрі різнобарвна смуга з нечіткими краями, а радше така, яку зображають на своїх малюнках діти. Веселка була яскрава, виразна, вона починалася від самісінької землі, дугою здіймалася вгору, на висоту двоповерхового будинку, а потім, так само дугою, знов опускалася донизу.