Усі Грані Світу - Олег Євгенович Авраменко

Не озираючись, Сандра ляснула долонею по крупу Малвіни і проїхала під райдужною аркою. Я думав, що зараз вона зникне з поля нашого зору, проте цього не сталося. Сандра зупинилась, розвернула свою лошицю й гукнула:

— Готово! Можете їхати.

— Що ж, їдьмо, — сказав Сідх і без поспіху рушив з місця.

Перш ніж нукнути Леопольда, я швидко озирнувся назад. Герцоґ та його люди ще залишалися біля розвилки й дивилися на нас. Мабуть, вони вирішили зачекати, аж поки ми зовсім покинемо Аґріс. Я збирався востаннє помахати їм рукою, та потім вирішив, що зроблю це по той бік веселки, і потріпав Леопольдову гриву.

— Вперед, котику.

Леопольд слухняно потюпав до райдужної арки слідом за Сідхом. Поруч їхала Інна, а за нами — Штепан та п’ятеро загорян. Йожеф поки не рухав фургон з місця, очікуючи, коли ми звільнимо йому дорогу.

Моє серце закалатало перед зустріччю з невідомим. Те, що я не відчував попереду нічого незвичайного, ще більше посилювало моє хвилювання. Інна також помітно нервувала.

„Все гаразд,“ — подумки сказав я. — „Скоро все з’ясується. Скоро ми все побачимо… От зараз…“

Щойно ми опинилися під веселкою, як світ довкола нас миттю змінився. Видовище, що відкрилося нашим очам, суперечило всім законам фізики і просто здоровому глуздові. Ми ніби перенеслися на величезну… ні, одне уточнення — на нескінченну ковдру, зшиту з клаптів тканини різного кольору, розміру, форми та текстури. Ми досі перебували на лузі, неподалік від розвилки трьох доріг, і бачили герцоґа з його людьми, які, в свою чергу, бачили нас. Однак те, що було далі — і драговина, і замок, і довколишні ліси, і селяни з худобою, — все це зникло, мовби його не існувало. Дорога, що вела до Шато-Бокеру, різко обривалася, і за нею, без будь-якого переходу, починався зарослий бур’яном пустир, який так само різко впирався в ліс. На сході було видно фраґмент якогось містечка — можливо, того самого, де ми з Інною провели першу ніч на Аґрісі й зустріли Чорного Емісара. На заході до нашого лугу притулилося інше пасовисько з отарою овець, за якими наглядав тринадцятирічний хлопчина; він дивився в наш бік, але нас не помічав. Час від часу то одна, то інша вівця підходила до краю видимого нам фраґмента і зникала, а інші вівці навпаки — з’являлися нізвідки. Поряд із пасовиськом був шматок моря, над яким туди-сюди ширяли чайки, а прямо перед нами знаходився клин озимого поля, затиснений між березовим гайком і стометровим відрізком ріки… Далі до цих фраґментів прилягали інші, на одних був у розпалі день, інші ховалися під покровом ночі, подекуди лише займався світанок, а десь уже вечоріло. Зіткана з клаптів земної поверхні Трактова Рівнина простяглася на північ і на південь, на захід і на схід аж до самого виднокола.

Я навмисно вжив незвичне слово „видноколо“, а не „обрій“ чи „горизонт“, бо ніякої лінії, де змикалося небо з землею, не було — і саме це вразило нас найдужче. Рівнина тяглася вдалину, трохи загибалася вгору і через кількасот кілометрів розчинялася в блакитній імлі — поглядові просто не вдавалося проникнути далі крізь такий товстий шар атмосфери.

Небо над нами залишалося таким самим, проте я не мав жодних сумнівів, що при переході на інший фраґмент воно зміниться… вірніше, ми перестанемо бачити це небо, натомість побачимо інше, яке відповідатиме тому фраґментові.

Коли всі вершники, а вслід за ними й фургон, проїхали під веселкою, Сандра негайно загасила її. Віштванатан Сідх схвально всміхнувся до дівчини й зосереджено задивився вдалечінь, ніби щось там вишукував. А Сандра тим часом наблизилася до нас.

— Оце і є Трактова Рівнина, — мовила вона з гордістю митця за своє творіння. — Вражає?

— Атож, — за нас обох відповіла Інна. — Особливо горизонт… тобто, його відсутність. Рівнина й справді нескінченна?

— Певна річ! Адже кількість Граней нескінченна, і на кожній з них, за винятком Основи, є свої Вуалі. А Трактова Рівнина якраз і складається з сукупності всіх наявних Вуалей. — Сандра невизначено махнула рукою, окресливши все довкола нас. — Те, що ви зараз бачите, це частини Аґріса. Вуалі з інших Граней дуже далеко від нас. Поки що далеко.

— Отже, — сказала Інна, — Вуалями називаються всі такі шматки Граней, а не лише точки входу на Рівнину?

Сандра заперечно хитнула головою:

— Ні, не зовсім. Частини Граней, що одночасно належать і до Трактової Рівнини, ми називаємо просто латками. А Вуаль, це трохи інше, це прозора границя між звичайним простором і Трактовою Рівниною. На Вуалі не можна стояти чи ходити по ній; її відкривають і через неї проходять. Інша річ, що Вуаль охоплює собою всю латку. Перейти на Рівнину й повернутися на Грань можна в будь-якій точці Вуалі, але в одних місцях це зробити легше, ніж у інших. — Вона обдарувала нас своєю променистою усмішкою. — Хоча вам з вашою силою однаково, де відкривати Вуаль. Ви навіть не відчуєте різниці.

Мені стало ніяково від цих слів. Поки що ми з Інною не лише не відчували різниці між точками Вуалі, але й не могли відрізнити Вуаль від звичайного простору.

Я розвернув коня до Штепана, який тим часом щось пояснював своїм людям. Він єдиний серед загорян тримався спокійно та впевнено, його нітрохи не дивував фантастичний краєвид Рівнини — адже раніше він двічі подорожував трактами.

— Ну як, бароне, — запитав я, — це схоже на трактовий шлях?

— Загалом так, — відповів Штепан. — Тільки там завжди людно, і ти знаєш, куди їхати. А тут немає ні второваної дороги, ні вказівників, ні порталів перенаправлення тракту.

— Цікаво, — озвалася за моєю спиною Інна, — якщо зараз ми під’їдемо до герцоґа, то зможемо з ним поговорити?

— Безумовно, — відповіла Сандра. — І навіть зможете потиснути йому руку. Ні він, ні ви не відчуєте нічого незвичайного. Але якщо разом поїдете он тією дорогою, то він зрештою опиниться в своєму замку, а ви — на