Усі Грані Світу - Олег Євгенович Авраменко

що сталося непорозуміння. Рівал де Каерден, мабуть, з обережності, не став повідомляти командорові Торічеллі, що зустрів аж двох нових вищих маґів — це ж бо справжня сенсація. Він обмежився тим, що охарактеризував вас, як дуже могутніх, але ненавчених чаклунів. Тому командор Торічеллі, коли надсилав повідомлення до Центральної Канцелярії, не думав, що це так важливо, і не позначив його грифом терміновості. Головний ознайомився з ним лише вчора — і негайно відреагував. Тепер мені доручено доправити вас не на Лемос, як було заплановано, а прямісінько до Вічного Міста.

— А як же я? — промовила Сандра, благально дивлячись на Сідха. — Я повертаюсь додому?

Інквізитор усміхнувся їй:

— Ні, Сандро. Я переконав твого батька відпустити тебе з нами. Щоправда, спершу він заперечував, але зрештою погодився, що така подорож піде тобі на користь. Звичайно, якщо ти сама захочеш так провести свої літні канікули.

— Ще б пак! — зраділа дівчина. — Дуже вам дякую, пане Сідх! І коли вирушаємо?

— Це залежить від пана ґрафа та пані ґрафині. Їм вирішувати. — Сідх запитливо подивився на нас. — Якщо ви почуваєтеся готовими до тривалої подорожі, ми можемо вирушити вже сьогодні по обіді. А якщо ні, то зачекаємо, поки наберетеся сил.

Ми з Інною перезирнулися, подумавши про одне й те ж саме.

— Ну, власне, ми вже цілком здорові, — відповів я, — і можемо вирушити сьогодні. Але…

Не договоривши, я встав з-за столу, підійшов до вікна і задивився вдалечінь, де за драговиною починався ліс. Десь там, у хащах, і не лише в цьому лісі, а й в інших лісах по всьому Аґрісу, ховалися від денного світла пекельні істоти, щоб з настанням ночі продовжити свій кривавий бенкет. Якщо вірити Сідхові (а я не мав підстав сумніватися в його словах), тижні за три чи чотири всі ці тварюки вимруть — але скільки ще невинних життів вони заберуть за цей місяць! То чи маємо ми право полишити Аґріс, поки тут ллється кров і гинуть люди — можливо, з нашої вини?…

„От що, Владе,“ — сказала Інна, коли я поділився з нею своїми думками. — „Міркуймо логічно. Спершу припустимо, що наша поява тут не вплинула на загальний перебіг подій і так чи інакше Прорив стався б — хай не того самого дня, а пізніше. Тоді виходить, що ми зробили багацько добрих справ: позбавили земний світ від Женеса, звільнили душі герцоґових синів, запобігли знищенню цілої Грані і врятували мільйони людських життів. Отже, ми герої, хоч медаль нам давай. Ми йдемо з Аґріса переможцями, і нам нема в чому собі дорікнути. Правильно?“

„Ну, при такому погляді на події…“

„Гаразд. Тоді погляньмо на все з тієї точки зору, яка тобі найбільше подобається. Ми прибули на Аґріс і принесли з собою біду, через нас сталося все це неподобство. Проте концепція вини передбачає наявність лихого наміру, або злочинної недбалості, або ж злочинної бездіяльності. За жодним з цих пунктів нас не можна звинуватити. Ми не викликáли істот з Потойбіччя, ми уявлення не мали, що несемо з собою біду, а коли ця біда все ж прийшла, ми не сиділи склавши руки, а зробили все можливе, щоб запобігти катастрофі. Тож і в цьому разі наше сумління чисте…“

„Ні, Інно,“ — заперечив я. — „Ми ще не все зробили.“

„Стривай, я не закінчила. Припустімо, що ми лишаємось на Аґрісі й продовжуємо боротьбу з нечистю. Чи можеш ти гарантувати, що тим самим ми не піддамо цю Грань та її мешканців новим загрозам? Атож, ми закупорили всі інфернальні канали, і найближчим часом Прориви на Аґрісі неможливі, але ж ніщо не заважає нечисті проникнути сюди з інших Граней, через трактовий шлях. Отже, тепер небезпека Прориву нависла над сусідами Аґріса. А ці провінційні світи погано захищені, вони не зможуть протистояти масовому вторгненню пекельних істот. Ми ж, хоч і дуже сильні, аж ніяк не всемогутні, а ще погано контролюємо наші здібності. Поки нам щастило — але ж не щаститиме до нескінченності… І до речі, ще одне. Ти не помітив, що зараз наша маґія якась відморожена?“

„В якому розумінні?“

„Ну всілякі там ‘дрібниці’ на зразок телепатії даються нам без проблем, а от спробуй зробити щось істотніше, таке, що потребує значних зусиль, наприклад… Бачиш ту хмарину над обрієм? Зараз вона повільно дрейфує на південь-південь-захід. Спробуй трохи змінити її курс. Тільки обережно, дуже обережно.“

Я спробував — і тут-таки моє зусилля віддалося тупим болем у голові. Я мало не скрикнув.

„Отож-то й воно!“ — резюмувала Інна. — „Якщо фізично ми більш-менш повернулися до норми, то наші чаклунські ресурси досі виснажені й відновлюються дуже повільно. Навряд чи від нас буде велика користь у найближчі дні.“

Я зітхнув.

„Твоя правда, Інно. Тут ми зробили все, що могли, і не наша вина, якщо цього мало. Уникати відповідальності — ознака слабкості; але вважати себе відповідальним за все, що коїться в світі, це вже гординя.“

Я відвернувся від вікна і сказав уголос:

— Ми готові їхати вже сьогодні, пане Сідх… Але маємо до вас одне прохання.

— Я слухаю.

— Якщо до нашого зникнення справді причетний Ференц Карой, то він, можливо, віднайшов якийсь спосіб заспокоїти наших рідних. Проте…

— Проте ми цього не певні, — підхопила Інна. — По-перше, не можна виключати, що пан реґент нічого не знав. А по-друге, якщо й знав, міг знехтувати почуттями наших батьків. Ми, звісно, не просимо вас порушити правила Інквізиції, але будемо вдячні за найменшу допомогу.

Сідх кивнув:

— Розумію ваше занепокоєння. На Основі служить один мій добрий друг, я попрошу його обережно все розвідати. Якщо знадобиться, він зможе, не викриваючи себе, передати вашим рідним звістку, що з вами все гаразд.

— Та чи повірять вони? — з сумнівом мовила Інна.

Розділ 12