Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт
Геть збожеволівши від горя та гніву, не зупинений навіть більш ніж грізним виглядом жерців, Фаріом витягнув з-за пояса короткого ножа — єдину зброю, яку мав. Анітрохи не зважаючи на загрозливий окрик господаря, юнак несамовито кинувся на закутані постаті. Він був швидкий та сильний, а до того ще й вбраний у легкий обтислий одяг, який, здавалося б, мав забезпечити йому на якийсь час перевагу над суперниками.
Жерці розвернулися до Фаріома спинами, одначе, немовби передбачивши кожний його рух, двоє з них, покинувши кістяні держаки, зі швидкістю тигрів обернулися в бік нападника. Один із них вибив ножа з Фаріомової руки таким по-зміїному стрімким рухом, що зір заледве встиг його вловити. А тоді обидва жерці накинулися на юнака. Вони відкинули його назад страхітливими замашними ударами схованих у рукавиці рук і пожбурили через пів кімнати у порожній куток. Приголомшений падінням, він кілька хвилин пролежав непритомний.
Приходячи до тями, юнак розплющив очі й крізь туманну пелену, яка досі застилала йому зір, побачив, що над ним схилився огрядний власник заїзду, схожий на забарвлений у колір лою місяць. Думка про Ілейт, гостріша від удару кинджала, в одну мить повернула Фаріома до сповненої смертної муки притомності. Він з острахом роззирнувся похмурою кімнатою й побачив, що закутані в похоронні шати жерці вже пішли, а ліжко спорожніло. До нього долинуло пишномовне й замогильне господареве крумкання.
— Жерці Мордіґґіана — милосердні, вони зважили на шаленство та розпуку того, хто щойно втратив близьку людину. Ваше щастя, що вони співчутливі та зглянулися на притаманну всякому смертному слабкість.
Фаріом зірвався на рівні, немов його посинцьоване та зболене тіло зненацька обпекло вогнем. Спинившись лише для того, щоб підібрати ножа, який досі лежав посеред кімнати, юнак кинувся був до дверей, однак його зупинила товста господарева рука, що схопила гостя за плече.
— Начувайтеся, аби не перетнути межі Мордіґґіанового милосердя. Не годиться йти слідом за його жерцями, а ще гірше — вдиратися до смертельного та священного мороку його храму.
Фаріом заледве чи чув те застереження. Він поквапливо вивільнився від огидних пальців, які його тримали, й розвернувся, щоб піти геть, але рука схопила його знову.
— Перш ніж піти, принаймні, заплатіть мені ті гроші, які ви завинили за харчі та нічліг, — вимогливо мовив господар. — А до того ж іще залишається справа з лікарем, яку я можу для вас залагодити, якщо довірите мені належну суму. Заплатіть краще зараз — адже я не певен, що ви повернетеся.
Фаріом вийняв гаман, в якому було все його земне багатство, і, навіть не зупиняючись, аби полічити монети, заповнив ними простягнуту до нього й жадібно складену ковшиком долоню. Не мовивши ані слова на прощання й не озираючись, юнак, немовби гнаний якимось інкубом, хутко спустився запліснявілими та затхлими сходами поточеної шашіллю нічліжки та вийшов у сутінь похмурих і звивистих вулиць Зул-Ба-Сера.
Певно, це місто не надто відрізнялося від будь-якого іншого, хіба що було давнішим і темнішим, одначе Фаріомові, до краю сповненому муки, шляхи, якими він простував, видавалися підземними коридорами, кожен з яких вів лише до якогось глибокого та страхітливого склепу. Вранішнє сонце вже здійнялося над будинками, які, виступаючи вперед, обабіч нависали понад вулицями, однак юнакові здавалося, що довкола взагалі немає світла, окрім зникомого й скорботного мерехтіння, подібного на те, що проникає вглиб розритої могили. Тамтешні містяни були, либонь, здебільшого подібні на будь-яких інших містян, однак у Фаріомових очах вони набували зловорожого вигляду, немовби то були не люди, а гулі та демони, що снували некрополем туди й назад, виконуючи якісь жахливі доручення.
Охоплений розпачем, юнак із гіркотою пригадав минулий вечір, коли вони з Ілейт у сутінках увійшли до Зул-Ба-Сера. Дівчина їхала на єдиному дромадері217, який вижив після переходу через північну пустелю, а сам юнак ішов коло неї, втомлений, але вдоволений. У тій рожево-пурпуровій заграві, яку призахідне сонце кидало на його мури та бані, заливаючи темним золотом очі освітлених вікон, це місце скидалося на чудове безіменне місто мрій, і молодята вирішили перепочити у ньому кілька днів, перш ніж продовжити довгу та важку подорож до Фараада, що у королівстві Йорос.
У ці мандри вони мусили податися лише через доконечну потребу. Фаріома, юнака зі збіднілого шляхетного роду, засудили до вигнання через політичні та релігійні переконання його родини, які надто різнилися від переконань імператора Калеппоса, що правив їхнім краєм. Узявши Ілейт, з якою нещодавно одружився, Фаріом вирушив до Йороса, королівства, де вже встигли вкорінитися деякі споріднені гілки дому, до якого він належав, і які готові були по-братерському тепло прийняти юнака та його дружину.
Вони мандрували з великим купецьким караваном, що прямував на південь, до Тасууну. А коли вони перетнули межі Зайлаку та опинилися серед червоних пісків Селотійської пустки, на караван напали розбійники. Вони вбили більшість мандрівців, а решта, рятуючись від смерті, розбіглися хто куди. Фаріом та його молода дружина врятувалися втечею верхи на дромадерах і невдовзі виявили, що заблукали у безлюдній пустелі, й, не віднайшовши шляху, що вів у напрямку Тасууну, ненавмисно вийшли на інший шлях, який вів до Зул-Ба-Сера — великого, оточеного мурами міста на південно-західному краї пустелі, міста, що опинилося на їхньому шляху випадково.
Увійшовши до Зул-Ба-Сера, молоде подружжя, зваживши на необхідність ощадити гроші, одразу попрямувало на нічліг до заїзду в одному зі скромніших кварталів. І там-таки тієї ночі Ілейт спіткав третій напад каталептичної недуги, від якої вона потерпала. Попередні два напади ставалися з нею ще до одруження з Фаріомом, і лікарі Зайлаку розпізнавали їхню істинну природу й умілим лікуванням полегшували її прояви, тож була надія, що недуга більше не проявиться. Цей третій напад, поза всяким сумнівом, був спричинений втомою й поневіряннями їхньої мандрівки. Фаріом був упевнений, що незабаром Ілейт отямиться, одначе місцевий лікар, якого поквапливо викликав хазяїн, наполіг на тому, що дівчина насправді померла, і, підкоряючись дивному законові міста Зул-Ба-Сер, негайно сповістив про неї жерцям Мордіґґіана. Несамовиті заперечення її чоловіка було цілковито зневажено.
Здавалося, була якась диявольська фатальність у всій тій низці випадків, унаслідок яких Ілейт, і досі жива, хоча через зовнішні прояви своєї хвороби достоту схожа на небіжчицю, потрапила в лабети відданих фанатиків того могильного бога. Не тямлячи себе од відчаю та люті, Фаріом у безцільному поспіху сягнисто крокував нескінченними звивистими й залюдненими вулицями, міркуючи про цей фатальний збіг обставин, і міркування ті заледве не доводили його до безуму.
Юнак простував далі і, йдучи, додавав до отриманих від господаря безвідрадних відомостей дедалі більше запізно пригаданих легенд, які він свого часу чув у Зайлаку. Воістину лихою та сумнівною була слава міста Зул-Ба-Сер, і чудувався Фаріом, як то він не згадав про неї раніше, і осипав себе чорними прокляттями за тимчасову, але фатальну забудькуватість. Краще б йому з Ілейт було загинути в пустелі, аніж увійти до широкої брами Зул-Ба-Сера, яка, згідно з міським звичаєм, повсякчас стояла відчинена, неначе роззявлена хижа пащека, готова проковтнути свою здобич.
Це було велике торговельне місто, до якого чужоземні мандрівці
