Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт
— Я не боюсь ані Мордіґґіана, ані його створінь, — відказав Абнон-Та урочистим голосом, у якому лунало марнославство. — Мої дромадери можуть обігнати жерців — навіть якщо взяти на віру, що жерці ті — взагалі не люди, а гулі, як дехто каже. Та й малоймовірно, що вони нас переслідуватимуть: після сьогоднішнього вечірнього бенкету жерці спатимуть, неначе пересичені падальники. Завтрашній ранок застане нас на шляху до Тасууну, ще перш ніж вони прокинуться.
— Учитель правий, — вставив слово Вемба-Тсіт. — Нам нема чого боятися.
— Але ж кажуть, що Мордіґґіан ніколи не спить, — наполягав на своєму Нарґаї, — і що він невпинно спостерігає за усім із чорного склепу попід храмом.
— От і я таке чув, — мовив Абнон-Та зі знудженим виглядом знавця. — Однак я вважаю, що віра у це є не більш ніж забобонами. Їм немає жодного підтвердження в істинній природі істот, які пожирають стерво. Досі мені ще жодного разу не випадало бачити Мордіґґіана на власні очі — ані сплячого, ані недремного, проте цілком імовірно, що він усього-на-всього звичайний гуль. Я знаю цих демонів та їхні звички. Вони відрізняються від гієн лише страхітливими формами та розмірами, та ще безсмертям.
— І все ж я гадаю, що не годиться ошукувати Мордіґґіана, — ледь чутно пробурмотів Нарґаї.
Та чуйні вуха Абнона-Та вловили ті слова.
— Е, ні, тут не йдеться про ошуканство. Я ж бо добре послужив Мордіґґіанові та його жрецтву і щедро накривав їхній чорний стіл. А крім того, я, в певному розумінні, дотримаю умов угоди, яку уклав щодо Арктели: забезпечу жерців новим трупом за ті чаклунські привілеї, що вони мені надали: завтра юний Алос, наречений Арткели, ляже на її місце серед мерців. А зараз ідіть собі й залиште мене, адже я мушу витворити таку внутрішню інвольтацію, щоб згноїла Алосове серце, як хробак, який пробуджується у серцевині плоду.
Охопленому нервовою лихоманкою і відчаєм Фаріомові здавалося, що безхмарна днина плинула мляво, неначе загачена трупами річка. Нездатний потамувати свою тривогу, він безцільно блукав заюрмленими базарами, допоки вежі, що височіли на заході міста, потемнішали на тлі шафранового полум’я небес, і сутінки розлилися поміж будинками, наче сіре спінене море. Тоді юнак повернувся до заїзду, де Ілейт спіткав напад, і велів повернути йому дромадера, якого залишив у стайні при заїзді. Їдучи на ньому верхи тьмяними міськими вулицями, лиш де-не-де підсвіченими слабеньким світлом лампад або свічок, яке сіялося назовні крізь напівзачинені віконниці, Фаріом знову відшукав шлях до середмістя.
Присмерк уже загус пітьмою, коли юнак наблизився до відкритої площі, що оперізувала храм Мордіґґіана. Вікна тих маєтків, які виходили на площу, були зачинені й безсяйні, ніби мертві очі, а самого святилища — колосального громаддя мороку — не торкався жоден промінчик світла, як сяйво зірок, що спалахують на небесному склепінні, не торкається мавзолею в долині під ними. Здавалося, навколо не було нікого, та попри те, що цілковита тиша і безлюддя сприяли втіленню його задуму, Фаріома проймав холодний трем від смертельної загрози та запустіння, якими віяло від цього місця. Копита його верблюда ступали по бруківці з приголомшливим і неприродним перестуком, і думалось юнакові, що ці звуки вже напевно почули нашорошені вуха гулів, які пильно наслуха́ють, сховавшись за запоною тиші.
Хай там як, а в тому могильному мороці не було жодного поруху життя. Діставшись під укриття одного з густих скупчень прадавніх кедрів, він спішився та прив’язав дромадера до низько навислої гілки. Пересуваючись поміж дерев, як тінь поміж тіней, юнак із безмежною обережністю наблизився до храму й повільно обійшов його по колу, виявивши, що усі його чотири брами, які відповідали чотирьом сторонам світу, були широко відчинені, покинуті та оповиті темрявою. Врешті-решт, повернувшись до східного боку храму, коло якого припнув свого верблюда, Фаріом набрався сміливості та увійшов до розверстого порталу, що зяяв чорнотою.
Щойно юнак переступив поріг, як його поглинула мертва та вогко-холодна пітьма, в якій відчувався ледь вловний сморід розкладу і ще якийсь запах, ніби від обгорілих кісток і плоті. Він подумав, що опинився у велетенському коридорі, й, простуючи навпомацки попід його правою стіною, невдовзі несподівано дістався до повороту і побачив, як далеко попереду, в кінці коридору мерехтить якесь синювате світло, немовби сіючись із розташованого десь за рогом серединного святилища. На тлі світляного мерехтіння вимальовувалися обриси масивних колон, і, підійшовши ближче, юнак помітив, як поміж тими колонами пройшли кілька темних закутаних постатей — лише величезні черепи видніли в профіль, виступаючи з-під їхніх покровів. Дві постаті несли в руках людське тіло, розділяючи між собою його тягар. Фаріомові, що спинився в тінявому коридорі, здалося, що слабкий запах гнилої плоті, який витав у повітрі, значно посилився на кілька митей по тому, як ті постаті з’явилися й пішли.
За ними більше ніхто не йшов, і у святилищі знову запанували мавзолейні безрух і тиша. Проте юнак, охоплений сумнівами і тривогою, ще чимало хвилин прочекав, перш ніж зважився рушити далі. Під гнітом погребової таємничості саме́ повітря густішало й душило Фаріома, наче нудотні випари катакомб. Його слух зробився нестерпно гострим, і він розчув якесь невиразне гудіння — викривлений звук низьких і протяглих голосів, які годі було розрізнити один від одного. Звук цей, вочевидь, долинав із крипт попід храмом.
Скравшись, нарешті, до кінця коридору, юнак зазирнув до того, що починалося за його межами й було, очевидно, головним святилищем: низькою залою з багатьма колонами, такою неозорою, що її внутрішній простір лише почасти освітлювали синюваті вогні, котрі горіли й миготіли у численних світильниках, які були високо піднесені на тонких стелах і скидалися на похоронні урни.
Фаріом завагався на порозі тієї жахливої зали, адже у повітрі виразніше вчувалися важкі змішані запахи згорілої та зогнилої плоті, немовби юнак наблизився до їхнього джерела, а низьке гудіння, схоже, зринало з темного сходового прогону, що починався у підлозі попід стіною ліворуч. Однак у самій залі, судячи з усього, не було жодних ознак життя, й ніщо не ворушилося у ній, окрім мерехтливих вогнів і тіней. У самому її центрі спостерігач розгледів обриси велетенського столу, вирізьбленого з того самого чорного каменю, що й уся ця будівля. На тому столі, напівосвітлені палахкотливими урнами та оповиті тінями масивних колон, лежали біч-о-біч численні люди, і збагнув юнак, що знайшов чорний вівтар Мордіґґіана, на якому було розкладено тіла, призначені богові на спожиток.
Несамовитий, задушливий страх змагався у Фаріомових грудях зі ще несамовитішою надією. Тремтячи, він підійшов до столу, і його огорнуло холодною вільгістю, спричиненою присутністю стількох мерців. Чорна стільниця мала близько тридцяти футів завдовжки і, підтримувана дюжиною дебелих ніжок, сягала юнакові до пояса. Почавши з ближнього краю, він попрямував уздовж ряду трупів, покладених навзнак, і зі страхом вдивлявся
