Гра престолів - Джордж Мартін
Іррі повторила її слова дотракійською мовою. Джохого смикнув батога, метляючи Візериса, мов ляльку на шворці. Той знову простягся долі, звільнений від шкіряного зашморгу. На шиї, де батіг різав горло, залишилася кривава смуга.
— Я казав йому, що добра не буде, пані, — мовив пан Джораг. — Я казав йому лишитися на хребті. Там, де ви звеліли.
— Я вам вірю, — відповіла Дані, спостерігаючи за Візерисом.
Він лежав на землі, почервонілий лицем, хрипко дихаючи та схлипуючи. Жалюгідна істота. Він завжди був жалюгідною істотою. Чому раніше вона цього не бачила? Там, де в ній колись жив страх, зараз лишилося порожнє місце.
— Заберіть у нього коня, — наказала Дані панові Джорагу. Візерис глипнув на неї, роззявивши рота — мабуть, не вірив своїм вухам. Утім, Дані й сама не вірила, що може таке сказати. Але слова вийшли самі собою. — Хай мій брат вертається до халазару пішки.
Серед дотракійців чоловік, який не їздив верхи, не вважався чоловіком. Він не мав честі та гідності, а місце йому відводилося серед найнижчих і найганебніших.
— Хай усі побачать його таким.
— Ні! — заволав Візерис. Він обернувся до пана Джорага, вигукуючи посполитою мовою, незрозумілою наїзникам. — Бийте її, Мормонте! Скалічте її. Вам наказує ваш король. Убийте цих дотракійських собак і навчіть її розуму!
Лицар-вигнанець перевів погляд з Дані на її брата. Вона стояла боса, з брудними ногами та олією у волоссі. Він мав на собі шовк та сталь. Дані ясно бачила рішення на обличчі лицаря.
— Він піде пішки, халісі, — мовив пан Джораг.
А тоді узяв повід Візерисового коня, поки Дані сідала на срібну.
Візерис глипнув на них і сів у грязюку. Він нічого не сказав і не ворухнувся, поки вони від’їжджали, та очі його палали люттю. Скоро він залишився позаду і загубився у траві. Не бачачи його, Дані захвилювалася.
— Чи знайде він шлях назад? — запитала вона пана Джорага дорогою.
— Навіть такий сліпець, як ваш брат, не загубить нашого сліду, — відповів той.
— Він має гордість. Може, йому соромно повертатися.
Джораг засміявся.
— А куди він подінеться? Якщо він сам не знайде халазар, то халазар вже напевне знайде його. У Дотракійському морі важко потонути, дитино.
Дані розуміла, що це правда. Халазар нагадував рухливе місто, яке, проте, ніколи не пересувалося навмання. Попереду головного походу завжди виїздили розвідники, чуйні до всяких ознак дичини, здобичі або ворога; з боків халазар прикривався роз’їздами. На своїй землі, де вони вродилися і жили, дотракійці нічого не впускали і не проминали. Вони складали з цим степом одне ціле… і вона тепер теж.
— Я його вдарила, — зачудовано вимовила вона. Тепер це здавалося їй якимсь дивним сном. — Пане Джорагу, як ви гадаєте: коли він повернеться, то чи не розлютиться так, що…
Вона затремтіла.
— Я розбудила дракона, так?
Пан Джораг пирхнув.
— Чи можна розбудити померлих, дівчинко? Останнім драконом був ваш брат Раегар, але він загинув на Тризубі. А Візерис — жалюгідне гадюченя.
Його відверті слова злякали її. Здавалося, усе, в що вона завжди вірила, раптом перевернулося.
— Ви… але ж ви присягали йому на мечі…
— Присягнув був, — визнав пан Джораг. — Та якщо ваш брат — жалюгідне гадюченя, то за кого люди матимуть тих, хто йому служить?
— Але ж він законний король. Він усе ще…
Джораг натягнув повід і подивився на неї.
— Скажіть-но мені по честі. Чи справді ви хочете бачити Візериса на престолі?
Дані вже думала про це.
— З нього не вийшло б доброго короля, так?
— Бували й гірші… але небагато.
Лицар стиснув коня острогами і рушив уперед. Дані наздогнала і поїхала поруч.
— І все ж, — мовила вона, — простий люд чекає на нього. Магістрат Іліріо казав, що люди шиють прапори з драконом і моляться про повернення Візериса з-за вузького моря та звільнення від Узурпатора.
— Простий люд молиться про дощ, здорових дітей і нескінченне літо, — відповів пан Джораг. — Їм нема діла, коли можновладці грають у гру престолів, аби їх не чіпали.
Він знизав плечима і додав:
— От лишень їх завжди чіпають.
Дані якийсь час їхала мовчки, крутячи у голові його слова. Вони заперечували усе, що Візерис їй завжди розповідав. Невже людям справді байдуже, чи править ними законний король, а чи узурпатор? Та що довше вона міркувала над словами Джорага, то більше правди знаходила у них.
— Про що молитеся ви, пане Джорагу? — запитала вона лицаря.
— Про рідний дім. — У голосі його бриніла туга.
— Я теж молюся про рідний дім, — мовила вона, сама вірячи у свої слова.
Пан Джораг засміявся.
— То погляньте навколо, халісі. Ось він.
Але Дані бачила не безкраї степи. Вона бачила Король-Берег, величезний Червоний Дитинець, побудований Аегоном Завойовником. Дракон-Камінь, де вона народилася. Перед її внутрішнім оком вони палали тисячами вогнів у кожному вікні. Перед її внутрішнім оком усі двері там були червоні.
— Мій брат ніколи не поверне собі Семицарство, — мовила Дані ствердно.
Вона знала це давно, та усвідомила тільки зараз. Вона знала це впродовж усього життя, але не дозволяла собі казати вголос, навіть пошепки. А зараз вимовила правду перед Джорагом Мормонтом, прилюдно, для усіх.
Пан Джораг зміряв її поглядом.
— Ви так вважаєте?
— Він не здатний очолити військо, навіть якщо отримає його від мого пана чоловіка. Він не має ані шеляга грошей, а єдиний лицар його почту дивиться на свого короля як на бридку гадюку. Дотракійці глузують з його нікчемності. Він ніколи не доправить нас додому.
— Яка розумна дитина, — посміхнувся лицар.
— Я не дитина! — визвірилася вона і стиснула кобилу п’ятами, пускаючи вчвал.
Вона мчала дедалі швидше й швидше, залишивши далеко позаду Джорага, Іррі та всіх інших, відчуваючи тепле повітря у волоссі й сонце на обличчі. Поки вона досягла халазару, впали сутінки.
Невільники поставили її шатро на березі ставка, що живився з підземних джерел. Вона чула грубі голоси з плетеного трав’яного палацу на пагорбі. Скоро там будуть сміятися, щойно хлопці її хасу повідають історію, яка трапилася сьогодні у степу. Поки Візерис дошкутильгає до табору, усі чоловіки, жінки та діти знатимуть, що він тепер — пішохід. У халазарі не буває таємниць.
Дані віддала срібну невільникам, щоб попорали, а
