Гра престолів - Джордж Мартін
— Він збрехав, та й усе, — мовив Бран гірко, згадуючи гайворона зі свого сну. — Я не можу літати. Я навіть бігати не можу.
— Гайвороння завжди бреше, — погодилася Стара Мамка з крісла, у якому сиділа з плетивом. — Я знаю одну казку про гайворона.
— Я не хочу більше казок, — роздратувався Бран.
Колись він полюбляв казки Старої Мамки та її саму. Колись давно. А зараз усе інакше. Зараз її лишали з ним на увесь день: наглядати, мити, розважати від самотності. Але від того йому тільки гіршало.
— Ненавиджу ваші дурні казки.
Стара посміхнулася до нього беззубим ротом.
— Мої казки? Та ні, паничу, вони не мої. Казки просто є. Вони були до мене і будуть після мене. Були до тебе, лишаться й після тебе.
«Яка бридка стара» — подумав Бран з люті: мала, зморшкувата, майже сліпа, заслабка ходити сходами, з кількома пасмами сивого волосся на рожевому плямистому черепі. Ніхто не знав направду, скільки вона прожила років, але батько казав, що її вже кликали Старою Мамкою, коли він сам був хлопчиком. Принаймні, у Зимосічі не знайшлося б нікого старішого за неї — а може, і в усьому Семицарстві. Мамка з’явилася у замку, щоб вигодувати котрогось Брандона Старка, чия мати померла з пологів. Чи то старшого брата князя Рікарда, Бранового дідуся, чи його меншого брата. Чи навіть брата батька князя Рікарда. Колись Стара Мамка казала так, а колись інакше. Та за будь-якою з її оповідок хлопчик помер у три роки від літньої застуди, а Стара Мамка так і залишилася у Зимосічі з власними дітьми. Вона втратила обох синів на війні, в якій король Роберт захопив собі престол, а онук загинув на стінах Пайку за придушення бунту Балона Грейджоя. Дочки її давно повиходили заміж, роз’їхалися і вже повмирали. Від її роду лишився тільки Ходор, простакуватий велетень, що служив при стайні. А Стара Мамка жила собі далі, потрошку плела щось із ниток і розповідала казки.
— Та мені байдуже, чиї то казки, — відповів Бран. — Я їх ненавиджу.
Він не хотів ані казок, ані Старої Мамки. Він хотів батька і матір. Він хотів бігати поруч із Літом. Видиратися на порушену вежу і годувати гайворонів насінням. Їхати на коні поруч із братами. Він хотів, щоб усе стало, як раніше.
— А я знаю казку про хлопчика, який ненавидів казки, — впиралася Стара Мамка зі своєю дурнуватою посмішечкою, клацаючи дротиками, клац-клац-клац.
Бран ладний був на неї заволати, але знав, що так, як раніше, вже ніколи не буде. Гайворон обдурив його і змусив літати, але прокинувся він скаліченим, і усе навколо змінилося назавжди. Його всі покинули: батько, мати, сестри, навіть брат-байстрюк Джон. Батько обіцяв, що він поїде до Король-Берега справжнім конем, а тоді сам поїхав без нього. Маестер Лювин надіслав князеві Едарду птаха з листом, іншого — пані матері, а ще одного — Джонові на Стіну. Та жодної відповіді не отримав.
— Птахи, буває, губляться, дитино, — розповідав йому маестер. — Звідсіля до Король-Берега багато верст, а у повітрі багато хижаків. Лист міг не втрапити у потрібні руки.
Все ж Бранові здавалося, що усі вони померли, поки він спав… а може, то Бран помер, і про нього усі забули. Поїхали також Джорі, пан Родрік, Вайон Пул, а з ними Гулен, Гарвін, Товстун Том і чверть усієї замкової дружини.
У замку лишилися тільки Робб та малий Рікон. Але Робб дуже змінився. Тепер він був Роббом-князем, або ж намагався ним бути: носив при боці справжнього меча, ніколи не посміхався, днями поспіль муштрував залогу і сам вправлявся зі зброєю. Двір дзвенів сталевою піснею, поки Бран самотньо видивлявся з вікна. Вечорами Робб засідав з маестром Лювином, балакаючи про справи або перевіряючи господарські книги. Час від часу він виїжджав з Галісом Моленом, іноді на кілька днів, у віддалені городці та остроги. Коли його не було бодай два дні, Рікон плакав і питав Брана, чи Робб іще колись повернеться. Навіть удома, в Зимосічі, Робба-князя частіше бачили з Галісом Моленом та Теоном Грейджоєм, аніж за минулих часів з братами.
— Можу розказати тобі казку про Брандона Будівника, — запропонувала Стара Мамка. — Ти її завжди любив найбільше.
Багато тисяч років тому Брандон Будівник вимурував Зимосіч. А ще казали, що й Стіну. Бран знав ту казку, але за улюблену ніколи не мав. Може, її полюбляв котрийсь інший Брандон. Стара, бува, розмовляла з ним так, наче він був її Брандоном — тим малям, якого вона годувала багато років тому. А інколи плутала його з дядьком Брандоном, якого вбив Навіжений Король ще до народження Брана. Мати казала, Стара Мамка жила так довго, що усі Брандони Старки злилися в неї у голові в одного.
— Зовсім не її, — відказав Бран. — Я найбільше полюбляю такі, де страшно.
Він почув знадвору якийсь гармидер і обернувся до вікна. Рікон біг через двір до брами, за ним трусили вовки, але башта дивилася не в той бік, і Бран не бачив, що там таке. Роздратований, він вгатив кулаком по стегні, але болю не відчув.
— Моє миле літнє дитятко, — тихо мовила Стара Мамка, — що ти знаєш про страхи? Страшно взимку, малий паничу, коли падає сніг у сотню стоп завтовшки, а з півночі виють вовками крижані вітри. Страшно довгої ночі, коли сонце ховає лик на цілі роки, малі діти народжуються і помирають у темряві, лютововки кощавіють з голоду, а лісами блукають білоходи.
— Тобто Інші? — обережно перепитав Бран.
— Інші, — погодилася Стара Мамка. — Тисячі й тисячі років тому настала зима. Холодна, тяжка, нескінченна. Такої не пам’ятав ще ніхто. Впала ніч завдовжки у покоління людей. Королі тремтіли й помирали у замках так само, як свинопаси у халупах. Жінки душили дітей, щоб не бачити, як ті вмирають з голоду, і лементували, і чули, як сльози застигають льодом на щоках.
Мамка замовкла, замовкли і дротики. Тоді вона зиркнула на Брана блідими, більмуватими очима і запитала:
— Ну ж бо, дитино, отакі казки тобі до вподоби?
— Авжеж, — буркнув Бран, — тільки…
Стара Мамка кивнула.
— У темряві уперше з’явилися Інші, — мовила вона, знову заклацавши, клац-клац-клац. — То
