Гра престолів - Джордж Мартін
Її голос стишився мало не до шепотіння, аж Бран нахилився уперед, щоб краще чути.
— То було ще до приходу андалів, за багато століть до того, як з-за вузького моря, з міст понад Ройною втекло усе жіноцтво. Сотню королівств того часу населяли першолюди, які самі раніше забрали цю землю в дітей лісу. Щоправда, тут і там у непролазних хащах ще жили діти лісу в своїх деревних містах і порожніх пагорбах, а обличчя на деревах несли варту. Отож посеред холоду і смерті, що наповнили землю, останній звитяжець вирішив знайти дітей. Він сподівався, що їхні прадавні чари зможуть повернути те, що не змогло захистити військо людей. Він рушив до мертвих країв із мечем, конем та собакою, ведучи за собою тузінь бойових товаришів. Шукав кілька років і зрештою полишив надію знайти дітей лісу в їхніх потаємних містах. Один за одним померли його супутники, його кінь, а тоді навіть його пес. Меча проморозило так, що коли він одного разу вдарив ним, то зламав навпіл. Потім Інші почули в ньому гарячу кров, мовчки пройшли його слідами, вистежили зграями блідих білих павуків завбільшки з хорта…
Бац! Двері відчинилися, і Бранове серце підскочило до горла з раптового переляку. Але то був маестер Лювин, а за ним на сходах тупцював Ходор.
— Ходор! — оголосив стайняр за своїм звичаєм, даруючи усім широчезну посмішку.
Та маестер Лювин не посміхався.
— Маємо гостей, — повідомив він, — які вимагають твоєї присутності, Бране.
— Та я ж слухаю казку, — пожалівся Бран.
— Казки вміють чекати, паничу. Щойно захочете до них повернутися, а вони вже тут, — мовила Стара Мамка. — Гості ж, хоч і не такі терплячі, можуть самі принести якусь нову оповідку.
— Хто там? — запитав Бран в маестра Лювина.
— Тиріон Ланістер і декілька братчиків Нічної Варти зі звістками від твого брата Джона. Зараз їх приймає Робб. Ходоре, будь ласкавий, знеси Брана донизу, до трапезної.
— Ходор! — гаряче згодився Ходор.
Він пірнув униз, щоб не вдарити велику кудлату голову на одвірку — мав-бо мало не сажня зросту, і тому важко вірилося, що вони зі Старою Мамкою однієї крові. Бран зацікавився, чи й Ходор не зіщулиться з роками, як його прабабця. Та мабуть, не зіщулиться, хай проживе хоч тисячу років.
Ходор підняв Брана легко, мов копичку сіна, і притис, як немовля, до дебелих грудей. Він завжди трошки пахкотів кіньми, але то не був гидкий сморід. Ходорові руки вкривали міцні м’язи і рясна бура шерсть.
— Ходор, — мовив він знову.
Колись Теон Грейджой зауважив, що Ходор не такий вже й тупий, якщо імені свого не забуває. Стара Мамка квохтала, як сердита квочка, почувши про те від Брана, і зізналася, що насправді Ходора звуть Вальдером. Ніхто не відав, де взялося оте «Ходор», але його зразу почали так кликати, бо інших слів він однак не вимовляв.
Стару Мамку залишили в баштовій світлиці на самоті з дротиками та спогадами. Ходор щось мугикав без усякої музики, зносячи Брана сходами долу та галереєю. Маестер Лювин поспішав позаду, намагаючись не відстати від довгих кроків стайняра.
Робб сидів на високому батьковому панському місці, маючи на собі кольчугу, каптан вивареної шкіри та сувору личину Робба-князя. За ним стояли Теон Грейджой та Галіс Молен. Уздовж сірих кам’яних стін під високими вузькими вікнами вишикувалося з тузінь стражників. Посеред палати стояв карлик з пахолками та чотири незнайомці у чорних строях Нічної Варти. Бран відчув у залі притамований гнів тієї ж миті, як Ходор вніс його крізь двері.
— Кожен братчик Нічної Варти може гостювати у Зимосічі, скільки забажає, — мовив Робб голосом Робба-князя.
На колінах у нього лежав оголений меч, щоб усі бачили. Навіть Бран знав, що це означає — коли гостя вітають з оголеним клинком.
— Кожен братчик Нічної Варти, — повторив карлик, — але не я. Чи правильно я зрозумів твій натяк, хлопче?
Робб підвівся з місця і тицьнув у бік коротуна мечем.
— Я сиджу тут за князя, поки немає моїх батька та матері, Ланістере. Я тобі не хлопчик.
— Якщо ви тут за князя, то мали б шанувати княжі звичаї, — відповів коротун, не зважаючи на вістря меча, що дивилося йому в обличчя. — Здається, вся батьківська шляхетність перейшла тільки до вашого брата-байстрюка.
— Джона, — видихнув Бран з Ходорових рук.
Карлик обернувся до нього.
— То це правда. Малий вижив. Ледве віриться. Вас, Старків, важко вбити.
— Вам, Ланістерам, краще цього не забувати, — відповів Робб, опускаючи меча. — Ходоре, неси мого брата сюди.
— Ходор, — відповів Ходор, потрусив уперед з посмішкою і посадив Брана на престол Старків, де сиділи усі володарі Зимосічі, ще відколи величалися королями Півночі.
Престол був вирубаний з холодного каменю, вичовганого незліченними сідницями; з кінців важких поручнів вишкірялися різьблені голови лютововків. Бран ухопився за них, коли сідав, бо немічні ноги хилиталися унизу, не даючи опори. На великому престолі він почувався майже немовлям.
Робб поклав руку йому на плече.
— Ви казали, що маєте справу до Брана. Ось вам Бран, Ланістере.
Бран почувався незатишно перед очима Тиріона Ланістера. Одне око було чорне, інше зелене. Обидва дивилися на нього, вивчали, зважували.
— Я чув, ти колись дуже добре лазив стінами, — вимовив нарешті маленький чоловічок. — Скажи-но, як тобі трапилося впасти того дня?
— Я нізащо… — відповів Бран уперто.
Він ніколи не падав, ніколи, нізащо, ніколи…
— Дитина не пам’ятає нічого ані про падіння, ані про підйом, який до нього призвів, — м’яко пояснив маестер Лювин.
— Як цікаво, — зазначив Тиріон Ланістер.
— То не ваша справа — допитувати мого брата, Ланістере, — різко кинув Робб. — Кажіть, що маєте, і забирайтеся.
— Я маю для тебе подарунок, — мовив карлик до Брана. — Ти
