Гра престолів - Джордж Мартін
— Ліва є добре. Усе робицца навпаки, вороги будуть непевні. Зараз ти погано стоятті. Повернися бокко, отак добре. Ти тонкий, мов ратище списа, чи ти знатті? Се теж добре, трудніше поцілити. Тепер як триматті. Хочу подивицця.
Він підійшов ближче і втупився їй у руку, тоді переклав пальці по іншому.
— Таки-так, осюди. Не стискай аж отак, ні, тримай м’яко, ніжно.
— Що як я його впущу? — запитала Ар’я.
— Сталь повинна викодітті просто з твоєї руккі, — відповів лисий. — Ти здатна впустітті свою рукку на підлогу? Ні. Дев’ять роккі Сиріо Форель був перші меч дожа Браавосу, він знає такі речі. Слюккай його, кльопчику.
Це вже втретє він назвав її «хлопчиком».
— Я дівчинка! — заперечила Ар’я.
— Кльопчик, дівчинка… — відповів Сиріо Форель. — Ти є меч у руцці, та й годі.
Він поцокав язиком.
— Таки-так, тепер вірно. То в тебе є не сокира, то є…
— Голка! — завзято закінчила за нього Ар’я.
— Таки-так. Тепер зачнемо танцюватті. Пам’ятай, дитино: ми вивчаємо не залізний танок В’єстеросу — танок льїццарі, аби тільки рубатті і гамселітті, ні. Наш танок — танок браві, танок води, швидко і зненацька. Усі люди зробльєно з води, ти зналья? Колі їх прокольотті, вода витікатті, вони помиратті.
Він відступив крок назад, підняв свого дерев’яного меча.
— Тепер ти пробуй мене ударіятті.
Ар’я спробувала його вдарити. Вона пробувала чотири години, поки не заскнів кожен м’яз у тілі, а Сиріо Форель усе цокав язиком і казав їй, що робити.
Наступного дня вони почали працювати як слід.
Даянерис III
— Дотракійське море, — оголосив пан Джораг Мормонт, натягуючи повід обіч неї на верхівці хребта.
Під ними стелилася нескінченна порожня рівнина. Величезний плаский обшир тягнувся до обрію і далі. «А й справді море» — подумала собі Дані. Далі від цього хребта немає ані пагорбів, ані гір, ані дерев, ані міст, ані доріг… сама лише безмежна трава, самі лишень високі стебла, що бринять під вітром, пускаючи хвилі.
— Таке зелене, — мовила вона вголос.
— О, це тільки тут і зараз, — зазначив пан Джораг. — Бачили б ви, як воно цвіте. Самі пурпурові квіти від обрію до обрію, наче море крові. А тоді в суху пору світ стає кольору старого спижу. І то ще тільки «гранна», дитино. Там, далі, ростуть сотні різновидів трави: жовті, мов лимон, темно-сині, як волошки, блакитні, жовтогарячі, ба навіть усіх кольорів веселки одразу. Кажуть, що у Тіньових Землях за Асшаєм є окіяни примар-трави, яка вища за вершника і має стебло таке бліде, як молочне скло. Вона вбиває усю іншу траву і жевріє у темряві душами проклятих. Дотракійці вірять, що колись примар-трава вкриє весь світ, і тоді усе живе дійде свого кінця.
Від цієї думки Дані здригнулася.
— Не хочу зараз про це говорити, — мовила вона. — Тут так гарно, що годі й думати про смерть.
— Як накажете, халісі, — вклонився пан Джораг.
Вона почула голоси і обернулася. Вони з Мормонтом перегнали решту свого почту, і тепер ті наздоганяли їх схилом хребта. Її служниця Іррі та молоді стрільці її хасу сиділи у сідлах, наче злиті з конями в одне ціле, але Візерис доти ще не звик до коротких стремен та низького сідла. Брат почувався у цих краях жалюгідно; було б йому і зовсім сюди не потикатися — адже магістрат Іліріо закликав його почекати у Пентосі, пропонував гостину в своїй садибі. Та Візерис і чути не схотів — наполягав, щоб залишитися з Дрого, доки той не віддасть йому борг. Доки принц не отримає обіцяну корону.
— А якщо спробує обдурити, то дізнається на своє горе, що таке будити дракона, — погрожував Візерис, поклавши руку на руків’я позиченого меча. Іліріо тільки блимнув очима і побажав, щоб щастило.
Дані усвідомила раптом, що не хоче зараз чути вічного скигління її брата. Надто вже гарний вдався день. Небо дихало темною блакиттю, високо вгорі кружляв, полюючи, сокіл. Трав’яне море хвилювалося і позіхало, щойно дмухне вітер, повітря обвівало теплом обличчя, і Дані почувалася умиротвореною. Візерисові не вільно було псувати такий день.
— Чекайте тут, — мовила Дані до пана Джорага. — Накажіть усім зупинитися. Така моя воля.
Лицар посміхнувся. Він не був із себе гарним чоловіком: шию та плечі мав бичачі, а груди та руки йому вкривала така густа чорна порость, що на голову вже нічого не лишалося. Проте його усмішка втішила Дані.
— Ви навчаєтеся говорити, як королева, Даянерис.
— Не королева, — заперечила Дані, — а халісі.
Вона розвернула кобилу і сама загалопувала донизу з хребта. Схил був крутий і кам’янистий, та Дані їхала без страху; насолода і небезпека зливалися в її серці у одну пісню. Всеньке її життя Візерис торочив, що вона принцеса, та Даянерис Таргарієн відчула себе нею тільки тоді, коли сіла на свою срібну.
Спершу їй довелося сутужно. Халазар знявся з місця наступного ж ранку після її весілля, щоб вирушити до Ваес Дотраку. На третій день Дані думала, що прийшла її смерть. Сідниці вкрилися гидкими кривавими болячками від сідла. Стегна були стерті до сирого м’яса, на руках повитикалися пухирі від поводу, м’язи ніг та спини судомило так, що вона ледве могла сидіти. Коли наставали сутінки, служницям доводилося знімати її з кобили.
Ночі теж не давали полегшення. Хал Дрого не зважав на неї взагалі, поки вони удень їхали степом. Так само, як і на весіллі. Вечорами він пив з воїнами та кревноїзниками, виїздив чистопородних коней, дивився, як танцюють жінки та б’ються чоловіки. У тих царинах його життя вона не мала місця. Її полишали вечеряти або на самоті, або з паном Джорагом та братом, а тоді засинати у сльозах. Але щоночі, інколи аж перед світанком, Дрого приходив до неї в шатро і будив у темряві, щоб виїздити з тією самою невтомною наснагою, з якою він їздив на своєму огирі. Він завжди брав її ззаду, по-дотракійському, за що Дані була вдячна: так її вельможний чоловік не бачив сліз, що текли її лицем, а ще вона могла ховати у подушку крики болю. Коли він скінчував, то заплющував очі й починав тихенько хропти, а Дані лежала поруч, знесилена і розбита, неспроможна від болю навіть заснути.
День змінював ніч, ніч змінювала день…
