Гра престолів - Джордж Мартін
— Я не хочу їсти.
Ар’я примусила себе згадати шляхетні звичаї й вичавила:
— Красно прошу вибачити мені.
— Ніяких вибачень, — відрізала септа. — Ви заледве торкнулися їжі. Будьте ласкаві повернутися на місце і з’їсти усе.
— Самі їжте!
Перш ніж хтось спромігся її зупинити, Ар’я ринула до дверей під сміх сторожі та дедалі гучніший вереск септи Мордани.
На варті коло дверей до Башти Правиці стояв Товстун Том. Він заблимав очима, побачивши Ар’ю і почувши крики септи.
— Ану стій, малеча… — застеріг він, сягнув по неї, та Ар’я шуснула в нього просто між ногами і затупотіла гвинтовими сходами башти нагору, поки Товстун Том пирхав і відсапувався позаду.
Її опочивальня була чи не єдиним місцем у всьому Король-Березі, яке Ар’я любила. А найбільше вона любила двері — важкі, дубові, схоплені чорними залізними смугами. Коли вона зачиняла двері й опускала важку клямку, ніхто більше не міг потрапити досередини — ані септа Мордана, ані Товстун Том, ані Санса, ані Джорі, ані Хорт, геть ніхто! От і зараз вона щосили брязнула клямкою, і лише тоді дозволила собі заплакати.
Зрештою Ар’я видерлася на лаву під вікном, хлюпаючи носом і ненавидячи усіх навколо, а найбільше себе саму. Усе погане, що сталося — то була її провина. Так казала Санса, і Джейна також.
У двері затарабанив Товстун Том.
— Ар’є, дівчинко, що сталося? — гукнув він. — Чи ти там, усередині?
— Ні! — заверещала вона.
Стукіт припинився, і за мить вона почула, як стражник іде геть. Товстуна Тома завжди легко було пошити в дурні.
Ар’я стала навколішки біля своєї скрині, що стояла у ногах ліжка, відкинула віко і почала обіруч витягати одяг. Вона хапала повні руки шовку і оксамиту, єдвабу і штофу, а тоді викидала усе на підлогу. Те, що вона сховала на дні, лежало там і досі. Ар’я підняла його майже з ніжністю і витягла тонкого клинка з піхов.
Голка.
Вона знову згадала Мику. ЇЇ очі наповнилися сльозами. Винувата вона, лише вона і ніхто інший. Якби ж вона не просила його битися з нею на мечах…
Тоді у її двері загупали гучніше, ніж попереднього разу.
— Ар’є Старк, відчиніть ці двері негайно, чуєте мене?!
Ар’я крутнулася, тримаючи Голку напоготові.
— Не смійте сюди заходити!
І відчайдушно полоснула повітря.
— От я все розкажу панові Правиці! — шаленіла за дверима септа Мордана.
— Начхати! — заверещала у відповідь Ар’я. — Ідіть геть!
— Ви пошкодуєте про вашу негідну поведінку, панно, я вам обіцяю!
Ар’я слухала під дверима, поки не почула септини кроки, що віддалялися.
Вона повернулася до вікна, не випускаючи Голку з рук, і зиркнула на замкове дворище унизу. От якби ж вона вміла лазити, як Бран, майнула думка: тоді б вона вилізла у вікно, злізла стіною башти, втекла з цього жахливого місця, якнайдалі від Санси, септи Мордани, принца Джофрі, усіх. Лише треба вкрасти з кухні харчів, узяти Голку, свої добрі чобітки та теплу свитку. Вона б могла знайти Німерію в пущі нижче Тризуба, і вони разом повернулися б до Зимосічі або ж утекли на Стіну до Джона. Шкода, що Джона тут зараз немає. Може б їй не було так самотньо.
Тихий стукіт у двері відволік Ар’ю від вікна та думок про втечу.
— Ар’є, — покликав батьків голос. — Відчини мені двері. Побалакаймо.
Ар’я рушила до дверей і підняла клямку. Батько був сам-один і радше сумний, ніж сердитий. Та від того Ар’ї стало тільки гірше.
— Можна увійти?
Ар’я кивнула, потім присоромлено опустила очі долу. Батько зачинив двері.
— Чий це меч?
— Мій.
Ар’я майже забула про Голку в руці.
— Дай-но мені.
Ар’я неохоче склала зброю, питаючи себе, чи візьме її колись до руки знову. Батько покрутив меча проти світла, роздивився обидва боки клинка, перевірив гостроту вістря великим пальцем.
— Такі клинки носять брави — заморські молодики, що полюбляють різатися на вулицях, — мовив він. — Але, здається, тавро на ньому я впізнаю. Це Мікенова робота.
Ар’я не могла брехати батькові, тож опустила очі.
Князь Едард Старк зітхнув.
— Моя дев’ятирічна дочка озброїлася з моєї ж кузні, а мені геть нічого не відомо. Правиця Короля має правити на Семицарстві, а я не можу впорати власну чадь. Як тобі вдалося придбати меча, Ар’є? Звідки ти його взяла?
Ар’я зажувала губу і нічого не відповіла. Вона не хотіла зрадити Джона, хай навіть їхньому ж батькові.
За якусь мить батько мовив:
— Та нехай. Насправді мені до того байдуже.
Він кинув на меча суворий погляд.
— Але це не дитяча забавка, передусім не дівчача. Що б сказала септа Мордана, коли б дізналася, що ти граєшся мечем?
— Я не граюся! — заперечила Ар’я. — А ще я ненавиджу септу Мордану.
— Годі! — Цього разу голос батька був грізний і владний. — Септа лише виконує свій обов’язок, з якого, бачать боги, ти зробила для неї суцільну муку. Ми з твоєю матір’ю поклали на неї тяжке завдання: зробити з тебе шляхетну панну.
— А я не хочу бути ніякою панною! — спалахнула Ар’я.
— Мені б личило негайно зломити цю іграшку через коліно і покласти край твоєму неподобству.
— А Голка не зламається! — зухвало вигукнула Ар’я, хоча у голосі забриніло щось зрадливе.
— То вона ще й ім’я має? — Батько зітхнув. — Ой, Ар’є… Ти в мене дикунка, доню. Батько казали про таких: «вовча кров». Ліанна мала у собі дещицю тієї крові, а Брандон — аж надміру. Обоє зійшли у могилу замолоду.
Ар’я чула сум у батьковому голосі. Він нечасто згадував про свого батька, брата чи сестру, які померли, коли вона ще не народилася.
— Ліанна носила б меча при боці, якби наш вельможний батько їй дозволили. Ти мені її нагадуєш. Навіть обличчям схожа.
— Та Ліанна ж була гарна, — здригнулася Ар’я.
Так казали усі. А про Ар’ю цього не казав ніхто й ніколи.
— Так, — погодився Едард Старк, — гарна і свавільна, і ще замолоду — мертва.
Він підняв меча, виставив між ними.
— Ар’є, що ти збиралася робити цією… Голкою? Кого випатрати? Твою сестру? Септу Мордану? Ти бодай щось знаєш про бій мечем?
Ар’я змогла пригадати лише перший урок Джона.
— Штрикати гострим кінцем!
