Гра престолів - Джордж Мартін
Маестер Лювин ступив наперед.
— Пане добродію, дитина більше не володіє ногами і не зможе втриматися на коні.
— Дурниці! — заперечив Ланістер. — З належним сідлом на належному коні їздити зможе й каліка.
Слово різануло Брана, як ніж по серці. Він відчув, як на очі накочуються сльози.
— Я не каліка!
— Тоді я не карлик, — глузливо скривив рота карлик. — Ото батько зрадіють новині.
Грейджой зареготав.
— Якого роду сідло і коня ви пропонуєте? — запитав маестер Лювин.
— Кінь має бути розумним, — відповів Ланістер. — Хлопець не може керувати ним ногами, тому треба пристосувати коня до вершника, навчити слухатися поводу, голосу. Я б узяв невиїждженого однолітка, якого не треба перевчати зі старої науки.
Карлик витяг з череса сувій паперу.
— Віддайте оце вашому лимареві. Для доброго майстра робота не тяжка.
Маестер Лювин узяв сувій з карликових рук, цікавістю нагадуючи малу сіру білку. Розгорнув, передивився.
— Зрозуміло. Чудово змальовано, пане мій. Так-так, цілком слушно. Я мав би й сам дотумкати.
— Мені про таке міркується легше, маестре. Це сідло вельми нагадує моє власне.
— Я й справді зможу їздити верхи? — запитав Бран.
Він хотів вірити, але боявся. Може, йому знову брехали. Приміром, гайворон наобіцяв, що він зможе літати.
— Зможеш, — ствердно відповів карлик. — І присягаюся тобі, хлопче: на спині в коня ти нікому не поступишся зростом.
На обличчі Робба Старка з’явився подив.
— Що це за витівки, Ланістере? Що вам до Брана? З якого дива вам заманулося йому допомогти?
— Ваш брат Джон прохав мене про допомогу. А ще я плекаю сердешну схильність до калік, байстрюків і поламаних речей.
Тиріон Ланістер поклав долоню на серце і вишкірився у посмішці.
Раптом двері надвір рвучко прочинилися. До палати увірвався промінь сонячного світла, а тоді задиханий Рікон. Слідом бігли лютововки. Хлопчик зупинився коло дверей, вирячивши очі, але вовки ринули далі. Вони забачили Ланістера, а може, винюхали його. Літо загарчав першим, а Сірий Вітер підхопив. Звірі почали підкрадатися до карлика — один справа, другий зліва.
— Вовкам не до вподоби те, чим тхне від Ланістерів, — докинув Теон Грейджой.
— Тож, мабуть, мені час відкланятися, — погодився Тиріон.
Він ступив крок назад… і з тіні позаду нього з гарчанням виник Кудлай. Ланістер смикнувся геть, і тут з іншого боку налетів Літо. Карлик хитнувся убік на непевних ногах, а Сірий Вітер ухопив його за руку, видираючи з рукава клапоть тканини.
— Ні! — закричав Бран з панського місця, а ланістерівські пахолки сягнули по зброю. — Літо, сюди. Літо, до мене!
Лютововк почув голос, зиркнув на Брана, тоді знову на Ланістера. Він відповз назад, геть від коротуна, і всівся коло звисаючих Бранових ніг.
Робб, який до цієї миті аж дихати забувся, скрикнув і покликав:
— Гей, Сірий Вітре!
Його лютововк спритно та мовчки перебіг до хазяїна. Біля коротуна залишився тільки Кудлай. Палаючи зеленими очима, він продовжував гарчати на карлика.
— Ріконе, поклич-но його! — гукнув Бран до меншого брата.
Рікон нарешті отямився і загукав:
— Додому, Кудлаю, до мене!
Чорний вовк ще раз гарикнув на Ланістера і відбіг до Рікона, який міцно вхопив улюбленця за шию.
Тиріон Ланістер розмотав шалика, витер лоба і мовив приглушено:
— Як цікаво.
— Ви здорові, пане? — запитав один з його пахолків, не випускаючи з руки меча і боязко глипаючи на лютововків.
— Рукава розірвано, і штани чомусь змокли, та ніщо інше, окрім гідності, не постраждало.
Навіть Робб, здавалося, нажахався.
— Вовки… не знаю, чого це вони…
— Напевне, вирішили, що їм подали мене на обід. — Ланістер дерев’яно вклонився Бранові. — Дякую, що відкликали вовків, паничу. Запевняю, я б їм зовсім не смакував. А тепер вже нам остаточно час відкланятися.
— Хвильку, ясний пане, — мовив маестер Лювин.
Він підсунувся до Робба, і вони зашепотілися разом. Бран спробував підслухати, але не розчув. Зрештою Робб Старк рішуче вклав меча до піхв.
— Я… мабуть, я вчинив нерозважливо, — мовив він. — Ви зробили Бранові шляхетну послугу, тож…
Робб чинив відчайдушне насильство над собою.
— Якщо забажаєте, гостинність Зимосічі до ваших послуг, пане Ланістере.
— Позбав мене своєї нещирої привітності, хлопче. Погодьмося, що ти не любиш мене і не хочеш приймати у своєму замку. Я бачив заїзд за твоїм муром, у зимівнику. Там мені знайдеться якесь ліжко, і ми обоє спатимемо спокійніше. А може, за кілька мідяків нагодиться й гарненьке дівча постіль зігріти.
Далі він звернувся до одного з чорних братів, згорбленого старого з кудлатою бородою.
— Йорене, ми рушаємо на південь зі світанком. Знайдеш нас на гостинці, не проминеш.
На цьому він обернувся і пошкутильгав на коротких ногах геть із палати, крізь двері повз Рікона. Пахолки вийшли слідом.
Четверо братчиків Нічної Варти лишилися. Робб звернувся до них якось непевно:
— Вам наготували покої. Ви матимете вдосталь гарячої води змити дорожній пил. Сподіваюся, ви вшануєте наш стіл сьогодні за вечерею.
Він вимовляв усе це так незграбно, що навіть Бран помітив: слова були вивчені, а не йшли від серця. Та чорні братчики однак подякували господареві за гостинність.
Ходор поніс Брана до ліжка; сходами башти за ними трусив Літо. Стара Мамка заснула у кріслі. Ходор мовив: «Ходор», підняв свою прабабусю на руки й виніс геть під її похропування. Тим часом Бран лежав і думав. Робб пообіцяв, що він зможе побалакати з Нічною Вартою на вечірній учті у трапезній палаті.
— Літо! — покликав він.
Вовк миттю скочив на ліжко. Бран обійняв його так міцно, що відчув гарячий подих на щоці.
— Тепер я зможу їздити верхи, — прошепотів він до друга. — Ми скоро полюватимемо у лісах, от побачиш.
За деякий час він заснув.
Уві сні він знову дерся стінами на стародавню вежу без вікон, втискаючи пальці поміж почорнілих каменів, шкрябаючи ногами у пошуках опори. Він ліз вище й вище, крізь хмари у нічне небо, але вежа усе громадилася над ним згори. Коли він спинився глянути униз, то голова йому запаморочилася, а пальці почали ковзати. Бран скрикнув і вчепився з усієї сили, рятуючи життя. Земля виднілася за тисячу верст унизу, а літати він не вмів. Він не міг летіти, не міг! Бран почекав, поки серце припинить калататися, а подих відновиться, і поліз
