Усі Грані Світу - Олег Євгенович Авраменко

„Атож, „ — погодився я. — „І Сідх, як мені здається, зовсім не образився.“

Герцоґ озирнувся на дівчину, запрошуючи її підійти. Та несміливо виступила зі свого кутка й наблизилася до нас.

— Кадет Сандра Торічеллі, — вже не так церемонно, як Сідха, представив її герцоґ. — Прошу любити й шанувати.

Якщо Віштванатан Сідх вітав Інну на східний манер — низьким поклоном, приклавши руки до грудей, то я, як європеєць, висловив свою повагу до Сандри в прийнятнішій для мене формі — поцілувавши її руку. Раніше бліді щоки дівчини негайно спалахнули яскравим рум’янцем; вона явно була улещена таким знаком уваги.

А Інна по-дружньому обняла Сандру і сказала:

— Днями я вже чула прізвище Торічеллі. Якщо не помиляюся, від пана де Каердена.

— Мабуть, дядько Рівал говорив про мого батька, — відповіла Сандра. У неї був приємний оксамитовий голос, в якому виразно бриніли сумні нотки.

Герцоґ визнав за потрібне пояснити:

— Сандри батько, Віченцо Торічеллі, є прецептором Лемоського командорства Інквізиції. Вони з Рівалом були старі друзі. До речі, Сандра — хрещениця Рівала.

— Ах! — сказала Інна, співчутливо поглянувши на Сандру. — Прийміть наші щирі співчуття. Пан де Каерден був чудовою людиною.

Дівчина схилила голову.

— Дякую вам.

Скориставшись паузою, герцоґ запросив нас до столу, сервірованого на п’ять персон. Мені це було вельми до речі: зазвичай зранку в мене погано працює голова, аж поки не поїм, і тому я не полюбляю серйозних розмов до сніданку.

Влаштувавшись за столом, ми взялися до їжі. Якийсь час ми їли мовчки, вгамовуючи голод, потім Віштванатан Сідх, у відповідь на ввічливе Іннине запитання: „Сподіваюся, ви щасливо добралися?“ — заходився багатослівно, у властивій йому неквапній манері, пояснювати причини своєї затримки в дорозі.

Виявляється, почасти в цьому завинила Сандра. Вона була присутня під час батькової розмови з Рівалом де Каерденом і знала як про нашу появу на Аґрісі, так і про Женесів намір штурмувати Шато-Бокер. Остання звістка неабияк стурбувала дівчину: вона вкрай рідко бачила свого хрещеного, а проте була прив’язана до нього й дуже переживала. Десь за годину по тому Сандра з власної ініціативи спробувала зв’язатися з ним і дізнатися, чим закінчився штурм, але він уже не відповідав — ні на її виклики, ні на виклики її батька.

Вкрай схвильована і сповнена поганих передчуттів, Сандра вирішила з’їздити в Шато-Бокер і на місці розібратися, що ж там сталося. Однак, побоюючись, що батько не відпустить її, вона нічого йому не сказала і потай вирушила услід за Сідхом, якого командор Торічеллі відрядив на Аґріс, щоб той забрав нас до Лемоса і з’ясував причину мовчанки де Каердена.

На відміну від Сандри, яка протягом останніх двох років чотири рази відвідувала з батьком хрещеного на Аґрісі, Сідх ніколи тут не був, а тому, спираючись лише на загальні орієнтири, вибрав не найкоротший шлях через Грані. Виявивши це і переконавшись, що вони від’їхали вже досить далеко від Лемоса, Сандра перестала ховатися і відкрила свою присутність.

Її розрахунок виявився вірним: дарма що Сідх негайно повідомив про неї командорові Торічеллі, той уже не міг нічого вдіяти і мусив змиритися з черговим доччиним вибриком. Отримавши таким чином батькову згоду на поїздку в Шато-Бокер, Сандра запропонувала Сідхові свої послуги провідника. Інквізитор не став заперечувати проти того, щоб скоротити шлях, і в результаті вони опинилися на Грані Брохвін, що була відсутня в попередньому маршруті Сідха.

А незадовго до цього на Брохвіні стався потужний регіональний Прорив у районі розташування трактового шляху. Існувала реальна загроза проникнення нечисті на сусідні Грані, і Сідх з Сандрою, як найближчі до місця подій інквізитори, були зобов’язані втрутитися, щоб запобігти серйозній катастрофі — адже в разі захоплення тракту регіональний Прорив міг обернутися глобальним. Тож у загальних рисах герцоґ мав рацію, припускаючи, що надісланого за нами інквізитора затримав у дорозі Прорив — але, як з’ясувалося, інквізиторів було двоє і затримав їх не тутешній Прорив, а брохвінський.

Віштванатан Сідх і Сандра пробули на Брохвіні два дні й рушили далі лише після того, як було погашено всі найбільші вогнища Прориву і відвернено загрозу захоплення трактового шляху.

— Загалом, ми з Сандрою непогано попрацювали, — підсумував Сідх і зі стриманою усмішкою поглянув на дівчину, що сиділа поруч з ним, скромно опустивши очі. — Хоч і не так блискуче, як ви тут. Ви буквально зацементували всі інфернальні канали, які лишень існували на Аґріс.

Я почервонів на цю похвалу. Моя дружина також.

— Ви вже з’ясували, — запитала Інна, — був це регіональний Прорив, чи… — Вона трохи помовчала, вагаючись, а потім усе ж закінчила: — Чи, може, глобальний?

— Це був глобальний Прорив, — відповів Сідх. — До того ж надзвичайно потужний. Якби не ви, то за лічені години вся ця Грань опинилася б під владою Нижнього Світу.

„Аби не так!“ — подумав я, і надалі вважаючи, що таку різку активізацію темних сил на Аґрісі спровокувала наша з Інною поява. — „Якби не ми, то ніякого Прориву, найпевніше, не було б.“

„Тобі подобається так думати,“ — подумки озвалася Інна. — „Це обтяжує твою совість і, разом з тим, робить тебе у власних очах дуже значною персоною. Персоною космічного масштабу.“

— Але тоді виникає одне питання, — мовила вона вже вголос. — Якщо Прорив був глобальний, то як нам вдалося зупинити його? Учора ми розмовляли про це з паном герцоґом, і він сказав, що не пригадає випадку, коли б глобальний Прорив було зупинено такими малими силами.

Ґарен де Бресі розгублено похитав головою. Вигляд він мав трохи спантеличений.

А Віштванатан Сідх відповідати не поспішав. Він узяв свого келиха з вином, неквапно підніс його