Джинґо - Террі Пратчетт

— Скажімо так, я би дав Сніжку Слоупсу шанс. 

— Справді? Озирнись довкола, сер Семюел. Твоя… патрульна ділянка… це місто, яке ти можеш обійти за пів години. Моя ж налічує два мільйони квадратних миль пустелі й гір. Мої товариші — шабля і верблюд — не найкращі співрозмовники, повір мені на слово. О, в містечках та містах інші вартові. Вони мислять просто. А я блукаю пустирями і женуся за розбійниками і вбивцями, за п’ять сотень миль від будь-кого, хто зі мною заодно, тому мені важливо вселяти страх і завдавати першого удару, бо на другий часу вже може не бути. Вважаю, що я певною мірою чесний чоловік. Я пережив сім років навчання в Анк-Морпоркській приватній школі, де джентльменські сини дивилися на мене з погордою. Запевняю, порівняно з цим життя серед д’реґів — пісня. А ще я швидко і недорого чиню правосуддя. 

— Я знаю, як тобі дісталось твоє прізвисько… 

Ахмед стенув плечима. 

— Чоловік отруїв воду. Єдиний колодязь у радіусі двадцяти миль. Загинуло п’ятеро чоловіків, семеро жінок, тринадцятеро дітей і тридцять один верблюд. Серед них були дуже навіть цінні верблюди. Я отримав свідчення від чоловіка, який продав йому отруту, і від надійного свідка, який бачив його біля криниці тої зловісної ночі. Отримавши свідчення від його слуги, я вже не бачив сенсу чекати цілу годину. 

— Іноді ми проводимо судові розгляди, — жваво мовив Ваймз. 

— Так. Слово за вашим лордом Ветінарі. Та коли біля мене немає нікого в радіусі п’ятисот миль, я сам собі закон. — Ахмед махнув рукою. — О, я не сумніваюся, що він почав би виправдовуватись і скинув би вину на нещасливе дитинство чи якийсь компульсивний колодязе-отруювальний розлад. Та мною рухає компульсивне бажання відтинати голови боягузливим вбивцям. 

Ваймз здався. Чоловік мав рацію. Чоловік практично був втіленням раціональності. 

— Кожному своє, — сказав він. 

— Він отримав «своє» шаблею, — сказав Ахмед. — Ну чого ти так скривився, я ж пожартував. Я знав, що Принц замишляє, і подумав собі: так не годиться. Якби він убив якогось анк-морпоркського лорда, то це була би звичайна політична справа. Але це… Я подумав: який сенс гнатися за дурними людцями по горах, коли ти — частина великого злочину? Принц хоче об’єднати всю Хапонію. Особисто мені імпонують маленькі племена та країни, і навіть їхні маленькі війни. Але я не проти, якщо вони воюватимуть з Анк-Морпорком, бо вони так захотіли, чи через ваші жахливі звички, чи бездумну зарозумілість… є стільки причин для війни з Анк-Морпорком. Але брехня — не серед них. 

— Я розумію, про що ти, — мовив Ваймз. 

— Але що я можу зробити сам-один? Арештувати мого Принца? Я його поліцейський, як ти для Ветінарі. 

— Ні. Я — представник закону. 

— Я знаю, що навіть королям потрібні поліцейські. 

Ваймз задумливо глянув на залиту місячним сяйвом пустелю. 

Десь там була анк-морпоркська армія, чи те, що від неї залишилося. А десь там на них чекала хапонська армія. І тисячі чоловіків, які за звичних обставин цілком могли би подружитися, кинуться один на одного і почнуть вбивати, після чого в них буде вагомий привід робити це знову і знову… 

Він пам’ятав, як дітваком слухав розмови старців про війну. В його часи не було багато воєн. Міста-держави рівнини Сто зазвичай намагалися розорити одні одних, або Гільдія найманців вирішувала все на індивідуальних умовах. Більшість часу люди просто сперечалися, і хоч це неабияк допікало, все ж краще так, ніж меч у печінці. 

З описів повних крові калюж чи кінцівок, що літали в повітрі, найбільше йому запам’ятались слова одного старця: 

— Якщо твоя нога застрягла в чомусь, краще не дивитися, в чому саме, якщо не хочеш побачити вміст свого шлунка, — він так і не пояснив, що це означає. Але інші старці, схоже, знали. В кожному разі, гірших пояснень за ті, що собі вигадував Ваймз, не було. Та він пригадував, що ті старці, які більшість часу проводили на лавочці під сонцем, мали на трьох п’ять рук, п’ять очей, чотири з половиною ноги і два і три чверті обличчя. І сімнадцять вух (Божевільний Вінстон тягав із собою колекцію і лякав нею сполоханих хлопчаків). 

— Він хоче почати війну… — Ваймз мусив розтулити рота, бо ця божевільна ідея просто в голові не вкладалася. Чоловік, якого всі вважали чесним, шляхетним і добрим, хотів війни. 

— О, так, — мовив Ахмед. — Ніщо так не об’єднує людей, як добра війна. 

Як можна було знайти управу на когось, хто так мислить? Ваймз запитував себе. Простий вбивця — що ж, тут є з чого вибирати. Він мав управу на простих убивць. Є злочинці і є полісмени, і вони дивним чином одні одних збалансовують, як та дитяча гойдалка. Але якщо хтось сяде з одного краю і вирішить розпочати війну, як, во ім’я семи дияволів, його переважити? Хіба що знайти поліцейського розміром із країну. 

Не можна винити солдатів. Вони лише пішли волонтерами, а їх уже скеровують у правильному напрямку. 

Щось клацнуло об повалену колону. Ваймз глянув униз і витягнув із кишені кийок. Той зблиснув у місячному сяйві. 

Яка користь від цієї бісової штуки? Єдине, що вона дає — це змогу переслідувати дрібних злочинців, які вчиняють дрібні злочини. Та він не міг нічого вдіяти зі злочинами такими масштабними, що їх навіть не видно. Бо ви в них живете. Тож… безпечніше мати справу з дрібними злочинами, Семе Ваймз. 

— НУ ЩО, СИНИ МОЇ! ПОКАЖЕМО ЇМ, ДЕ РАКИ ЗИМУЮТЬ! 

На повалені колони вистрибнули якісь постаті. 

Ахмед із металевим свистом витягнув шаблю з піхов. 

Ваймз побачив, як на нього летить алебарда — анк-морпоркська алебарда! — і його вуличні рефлекси враз ожили. Він не став гаяти часу, висміюючи того дурня, що вирішив використати спис проти пішого воїна, а тут же ухилився від леза, схопився за руків’я і так різко потягнув, що його власник зустрівся лицем з його піднятим черевиком. 

Він відсахнувся, силкуючись виплутати меч із незвичного йому балахона. І, знову ухилившись від леза ще одної тінистої постаті, ударив ліктем у щось болюче. Звівши очі, він побачив обличчя чоловіка з піднятим мечем… 

…почувся м’який звук… 

…і чоловік похитнувся назад, а з його пліч злетіла здивована голова. 

Ваймз стягнув із голови тюрбан. 

— Я з Анк-Морпорка, придурки! 

Перед ним постала кремезна постать із мечами в обидвох руках. 

— Я ВІДРУБАЮ ТВІЙ ПІСТРУН, ТИ, СМЕРДЮЧИЙ… О, це ви, сер Семюел? 

— Га? Віллікінсе? 

— Це я, сер, — дворецький став струнко. 

— Віллікінс? 

— Даруйте, я на хвилинку, сер, АНУ СТОЯТИ, ВИ, КЛЯТІ СУЧІ СИНИ, я не мав уявлення, що ви тут, сер. 

— Цей відбивається, сержанте! 

Ахмед стояв спиною до колони. Біля його ніг уже валявся чоловік. Троє інших намагалися підступитись до валі і в той же час тримались осторонь від шаблі, якою він вертів як скажений. 

— Ахмеде! Вони на нашому боці! — крикнув Ваймз. 

— О, справді? Перепрошую. 

Ахмед опустив шаблю і витягнув з рота мундштук. Він кивнув солдату, який хотів на нього напасти, і сказав йому: 

— Добрий ранок вам. 

— То ти теж один із наших? 

— Ні, я один із… 

— Він зі мною, — відрубав Ваймз. — Яким вас вітром сюди занесло, Віллікінсе? Тобто, сержанте Віллікінс. 

— Під час патрулювання, сер, на нас напали якісь хапонські джентльмени. Внаслідок цього непорозуміння… 

— …ви б його бачили, сер. Він відгриз мерзотнику носа! — втрутився солдат. 

— Так, це