Джинґо - Террі Пратчетт

— Даруй, круглобокий, а ти взагалi розумiш, що я кажу? 

— Так, дуже смачно, — невпевнено відповів Колон. 

— А, я так i думав. Вiн шпигун. Але чий? 

— Справдi? Кому бракнуло клепки найняти це непорозумiння шпигуном? 

— Анк-Морпорку? 

— Ой, та годi тобi! Вiн, мабуть, тiльки вда iз себе анк-морпоркського шпигуна. А там самi хитруни… 

— Думаш? Це народ, який робить карi з якогось карi-порошку, i ти х називаш розумними? 

— Певно, вiн з Мунтабу. Вони постiйно за нами стежать. 

— I вда з себе анкморпоркця? 

— Ну, якби ти намагався поводитися, як морпоркське непорозумiння, що вда iз себе хапонця, хiба ти мав би iнший вигляд? 

— Але нащо вдавати, що вiд звiдти? 

— Ай… полiтика. 

— Покличмо тодi вартових. 

— Ти що, несповна розуму? Ми з ним говорили! У них можуть… виникнути запитання. 

— Слушна думка. Я знаю, що робити… 

Фейфал вишкірився до Колона. 

— Я таки чув, що ціле військо подалось в Ен аль Самз ла Лайса, — сказав він. — Але нікому не кажи. 

— Невже? — Колон зиркнув на інших чоловіків. Вони дивилися на нього із навдивовижу серйозними пиками. 

— Судячи з назви, це щось здоровенне, — сказав він. 

— О, просто колосальне, — підтримав його сусід. Один із чоловіків видав звук, схожий на здавлений смішок. 

— Туди далеко, еге ж? 

— Ні, геть неподалік. Тобі рукою до нього подати, — мовив Фейфал. Він штурхнув свого товариша, в якого аж стрясались плечі. 

— А, ясно. Велика армія? 

— Цілком імовірно, що так. 

— Добре. Добре, — мовив Колон. — Е… в когось є олівець? Клянуся, в мене був, коли… 

Надворі біля таверни щось зашуміло. То був жіночий сміх, що для чоловіків є завжди тривожним звуком[26]. Гості таверни підозріливо заглядали крізь виноградні лози. 

Колон та інші гості зазирнули за вазу на групку біля колодязя. Пристаркувата леді катулялась, регочучи, по землі, а молодші дівиці спиралися одна на одну, мало не падаючи зі сміху. 

Він почув, як одна із них сказала: 

— Ану повтори, що він сказав? 

— Він сказав: «Цікаво, він так не робив, коли я пробував!» 

— Так, це правда! — крекнула старенька жінка. — Він ніколи так не робить! 

— «Цікаво, він так не робив, коли я пробував!», — повторив Ноббі. 

Колон тяжко зітхнув. Це були інтонація та голос Ноббса, який перейшов у режим талапання язиком — голосок, від якого деревина загорялася з відстані десяти ярдів. 

— Перепрошую, — пробубнів він, пробираючись крізь натовп до виходу. 

— А ви чули історію про ко… султана, який боявся, що його дружина… одна з його дружин… буде йому зраджувати, поки він далеко? 

— Ми не чули таких історій, Беті! — важко дихаючи, мовила Бана. 

— Серйозно? О, в мене таких тисяча і одна історія. Отож, він пішов до мудрого старого коваля, і той йому сказав… 

— Не можна сипати такими історіями направо і наліво, кап… Беті, — запихтів Колон, відсапуючи. 

Ноббі помітив у групці зміни. Тепер його оточували жінки, які були в присутності чоловіка. Чоловіка, стать якого вони знали напевне, він виправив себе. 

Кілька з них зашарілись. До того вони не заливались рум’янцем. 

— Чому ні? — уїдливо запитала Беті. 

— Ти можеш образити людей, — непевно мовив Колон. 

— Е, нас це не ображає, сер, — озвалась Бана тихеньким скромним голосочком. — Бетині історії видаються нам дуже… повчальними. Особливо історія про чоловіка, який пішов у гендель із малим багатством. 

— І то ще було дуже важко перекласти, — сказав Ноббі, — тому що в них немає пенсів. Та в них, виявляється, є монетки з дзюрками… 

— А ще дуже цікава історія про чоловіка з загіпсованими кінцівками, — сказала Неталь. 

— Так, і вони сміялися, хоча в них не такі дверні дзвінки, як у нас, — сказав Ноббі. — Ну чого ви, не йдіть… 

Але жінки довкола криниці почали розходитися. Вони похапали глеки з водою і кудись їх понесли, раптом згадавши, що мають купу справ. 

Бана кивнула Беті. 

— Е… спасибі. Було дуже… цікаво. Але нам потрібно йти. Так люб’язно з твого боку було з нами поговорити. 

— Е, ні, не йдіть… 

У повітрі повис ледь вловимий аромат парфумів. 

Беті глипнула на Колона. 

— Іноді я мрію добряче вліпити тобі в вухо, — загарчала вона. — Вперше за роки мені випав шанс, а ти… 

Вона затнулася. Позаду Колона зібралася юрма спантеличених і незадоволених облич. І все б могло закінчитись інакше, якби не віслюче ревіння згори. 

Поцуплений віслюк, якого Ноббі невміло прив’язав, легко вивільнився і побрів кудись убік у пошуках харчів. Двері, які він помітив, віддалено нагадували йому вхід у його рідний сарай та й загалом усі входи, тож він зайшов у перші-ліпші відчинені двері. 

Всередині були вузькі гвинтові сходи, але його стійло теж було доволі тісне, тож віслюка, звиклого до вулиць Аль Халі, сходи не лякали. 

Тільки його засмутило те, що східці закінчилися, а сіно так і не з’явилось. 

— О, ні, — охнув хтось позаду Колона. — Ще один віслюк видерся на мінарет. 

Всі довкола заохали. 

— А в чому проблема? Як піднявся, так і спуститься, — не розумів Колон. 

— Ти що, не знаєш? — озвався один із його обідніх товаришів. — У вас в Урі немає мінаретів? 

— Е… — тільки й мовив Колон. 

— Зате є море віслюків, — мовив лорд Ветінарі. Всі засміялися, позираючи на Колона. 

Якийсь чоловік вказав пальцем у темні нетрі мінарету. 

— Дивіться… бачите? 

— Дуже вузькі, звивисті сходи, — мовив Патрицій. — І?.. 

— Нагорі нема де розвернутися, розумієш? О, всякий дурень може завести віслюка нагору мінарету. А ти пробував змусити тварину задкувати сходами вниз по темряві? Не вийде. 

— Є в тих сходах щось таке, — озвався хтось інший. — Що вабить віслюків. Вони думають, що нагорі на них щось чекає. 

— Ми якось скинули останнього віслюка, еге ж? — мовив один із вартових. 

— Так. Він захляпав усе довкола, — підтвердив його бойовий товариш. 

— Ніхто не скидає мою Валері, — заричала Беті. — Тільки спробуйте втнути щось подібне, їй-богу, я засуну вам… — він затнувся, і за вуаллю засвітилася широка, страшна посмішка. — Тобто заслиню вас поцілунками. 

Кілька чоловіків ззаду дали драла. 

— Не треба сердитися, — мовив вартовий. 

— Я серйозно! — гукнула Беті, насуваючись. 

Наляканий вартовий зіщулився. 

— Панове, у вас що, нема на неї управи? 

— У нас? — запитав лорд Ветінарі. — Боюся, що ні. Ой, леле… Зараз повториться історія, як в Джелібейбі, Але. 

— Ой, леле, — віддано підіграв Колон. Натовп, чи принаймні та його частина, яка вважала, що перебуває на безпечній від Беті відстані, почав вишкірятися. Це був вуличний театр. 

— Так і не знаю, чи їм вдалося зняти того чоловіка з флагштока, — Ветінарі вів далі. 

— О, вони його зняли, майже всього, — підтвердив Колон. 

— Послухайте, послухайте, — квапливо втрутився вартовий, — може, ми закинемо на віслюка мотузку… 

— …на Валері… — загарчала Беті. 

— Валері, так, а тоді… 

— Для цього вам знадобиться щонайменше троє людей, а там немає стільки місця! 

— Сер, у мене ідея, — зашепотів один із вартових. 

— На вашому місці я б поквапився, — застеріг його Колон. — Бо заведену Беті вже ніяк не спинити. 

Вартові стали перешіптуватись. 

— Якщо ми це зробимо, на нас чекають непримностi! Пам’яташ, як нам розказували, що всi зусилля зараз спрямованi на вiйну? Ось чому х всi конфiскували! 

— Його не буде всього