Джинґо - Террі Пратчетт

— Нащо ти мене сюди затягнув? 

— Затягнув? Мені довелося саботувати власний корабель, щоб ти мене не загубив! 

— Так, але… ти… знав, як я відреагую, — у Ваймза стиснулося серце. Всі знали, як відреагує Сем Ваймз… 

— Так. Хочеш сигаретку, сер Семюел? 

— Я думав, ти смокчеш ті кляті гвоздики. 

— В Анк-Морпорку — так. Куди б ти не пішов, завжди будь трохи чужоземцем, бо всім відомо, що чужоземці злегка пришиблені. Тим паче, ці сигарети доволі непогані. 

— Свіжозібрані в пустелі? 

— Ха! Так, всі знають, що хапонські цигарки крутять з верблюжого лайна, — спалахнув сірник, і якоїсь короткої миті Ваймз помітив у його світлі горбатий ніс Ахмеда, що запалив йому цигарку. — На жаль, це той випадок, коли упередження небезпідставні. Ні, ці цигарки приїхали аж із Сумтрі. Острова, де, подейкують, живуть жінки без душ. Та я особисто в цьому сумніваюся. 

Ваймз побачив у пітьмі руку, що тримала пачку. На якусь коротку мить він задумався, чи зможе її схопити і… 

— Як у тебе з удачею? — запитав Ахмед. 

— Поганенько, мабуть. 

— Добре. Чоловік має знати, скільки йому відміряно удачі. Хочеш, я скажу тобі, сер Семюел, звідки я знаю, що ти хороша людина? — У світлі висхідного місяця Ваймз побачив, як Ахмед витягає мундштук, вставляє туди цигарку і майже витончено її запалює. 

— Звичайно. 

— Після замаху на Принца я підозрював усіх. Але ти підозрював лише своїх. Тобі в голові не вкладалося, що це міг зробити хтось із хапонців. Бо інакше ти був би в одному ряду з такими, як сержант Колон і всіма, хто думає, що хапонські файки крутять із верблюжого посліду. 

— Чий ти поліцейський? 

— Скажімо так, я отримую свій пай як валі принца Кадрама. 

— Тоді не думаю, що прямо зараз він тобою дуже задоволений. Ти ж мав глядіти його брата, чи не так? — «Як і я», — подумав Ваймз. Але вже що маємо… 

— Так. І ми так само думали, сер Семюел. Ти думав на своїх, я — на своїх. Різниця лиш у тому, що я мав рацію. Смерть Куфури замишляли в Хапонії. 

— О, та невже? Вони хотіли, щоб Варта в це повірила… 

— Ні, сер Семюел. Важливо те, які думки хтось хотів навіяти тобі. 

— Справді? Що ж, ти помиляєшся. Вся ця історія зі склом і піском на землі, я все… відразу… зрозумів… 

Його голос затихнув. 

Через якийсь час Ахмед сказав, майже співчутливо: 

— Так, зрозумів. 

— Дідько. 

— Але в дечому ти мав рацію. Першочергово Оссі заплатили в доларах. Але потім хтось вломився до нього в кімнату і, подбавши про те, щоб більшість уламків опинились назовні, замінив гроші. І розсипав усюди пісок. Чесно кажучи, мені здалося, що пісок — це вже занадто. Навіть тупий на це не поведеться. Так вони хотіли, щоб це скидалось на кепсько спланований напад. 

— Хто це зробив? — запитав Ваймз. 

— А, дрібний злодюжка. Боб-Боб Крутьйойо. Він навіть до пуття не знав, навіщо це робить, але знав, що хтось йому за це заплатить. Хочу відзначити твоє місто, командоре. Бо в ньому завжди можна знайти когось, хто за гроші зробить що завгодно. 

— Хтось же йому заплатив. 

— Чолов’яга, якого він зустрів у пабі. 

Ваймз похмуро кивнув. Дивовижно, скільки людей готові мати справу з першим-ліпшим чолов’ягою з пабу. 

— В це легко повірити, — сказав він. 

— Розумієш, якщо навіть грізний командор Ваймз, відомий деяким старшим хапонським політикам як непіддатливо чесна і педантична людина, якій трохи бракує кебети… навіть якщо він заперечував, що за цим стоїть його народ — що ж, світ уважно спостерігає. І скоро світ дізнається. Починати війну через якусь каменюку? Що ж… це якось дивно. Усі країни мають різні каменюки біля своїх берегів. А от починати війну через якогось заморського собацюру, який вбив чоловіка, що приїхав із мирним візитом… до цього, думаю, світ поставиться з розумінням. 

— Бракує кебети? — перепитав Ваймз. 

— О, не треба так засмучуватися, командоре. Це стосується пожежі в посольстві. Ти поводився вкрай відважно. 

— Я був збіса нажаханий! 

— Що ж, тут тонка межа. Це єдине, чого я не передбачив. 

Ваймзова голова зараз нагадувала хаотичний стіл для снукеру, на якому чорна куля раптом залетіла в лузу. 

— То ти передбачив пожежу? 

— В будівлі не мало бути людей… 

Ваймз наважився. Його руки схопили Ахмеда за шию і з гуркотом притиснули до колони. 

— Та жінка опинилася в пастці! 

— Так… треба… було! — захрипів Ахмед. — Треба… було… якось… відвернути… увагу! Його… життя… було… в небезпеці, я мусив його звідти витягнути! Я не… знав… про ту… жінку, а потім вже було пізно… клянуся! 

Крізь багряну пелену люті Ваймз відчув, як щось вкололо його в живіт. Опустивши очі, він побачив ніж, що магічно з’явився в другій руці чоловіка. 

— Послухай… — прошипів Ахмед. — Принц Кадрам замовив убивство свого брата… Як краще продемонструвати… віроломство пожирачів сосисок… що вбивають миротворця… 

— Свого рідного брата? І ти хочеш, щоби я в це повірив? 

— У посольство надходили… зашифровані… повідомлення… 

— Старому послу? Я в це не вірю! 

Якусь мить Ахмед стояв непорушно. 

— А ти й справді не віриш, еге ж? — мовив він. — Не скупися, сер Семюел. Стався до людей по-справжньому однаково. Дай хапонцям право бути лукавими мерзотниками, добре? Посол, щоб ти знав, зарозумілий дурень. Анк-Морпорк не має монополії на таких типів. Але всі повідомлення спочатку отримує його заступник. Він… амбітний молодий чоловік… 

Ваймз послабив хватку. 

— Він? Я зразу ж подумав, що він хитрун! 

— Підозрюю, ти ще й прийняв його за хапонця, але я тебе розумію. 

— І ти розшифрував цей код, чи не так? 

— Ой, перестань. Хіба ти не читаєш писанину Ветінарі догори дриґом, коли стоїш у нього перед столом? Крім того, я поліцейський принца Кадрама… 

— То він твій господар, правильно? 

— А кого ти обереш своїм господарем, сер Семюел, коли опинишся на роздоріжжі? 

Двоє чоловіків стояли, зімкнувшись поглядами. Ахмед хрипко сопів. 

Ваймз відійшов назад. 

— Ці повідомлення… ти їх маєш? 

— О, так. Із його печаткою. — Ахмед потер собі шию. 

— О боги. Оригінали? Я думав, вони лежать за сімома замками. 

— А вони і лежали. В посольстві. Але під час пожежі треба було багато рук, щоб перенести важливі документи в безпечне місце. Ця пожежа була дуже… до речі. 

— Смертний вирок для рідного брата… що ж, таке в суді не оскаржиш… 

— У якому суді? Король і є закон. — Ахмед сів. — Ми не такі, як ви. Ви вбиваєте королів. 

— Я віддаю перевагу слову «страчуємо». І то тільки раз, і то дуже давно, — уточнив Ваймз. — Це тому ти мене сюди затягнув? До чого вся ця драма? Міг приїхати до мене в Анк-Морпорк! 

— Ти підозріливий чоловік, командоре. Ти б мені повірив? Крім того, я мусив витягти звідти принца Куфуру, поки він не, ха‑ха, «вмер від отриманих поранень». 

— А де зараз принц? 

— Неподалік. У безпеці. Запевняю тебе, в пустелі йому набагато безпечніше, ніж в Анк-Морпорку. 

— А як він почувається? 

— Вже краще. За ним доглядає одна старенька пані, якій я довіряю. 

— Твоя матінка? 

— Фу ти, ні! Моя матінка — д’реґ! Вона би смертельно образилась, якби я їй довіряв. Вона би сказала, що погано мене виховала. 

На цей раз він побачив вираз Ваймзового обличчя. 

— Вважаєш мене освіченим