Джинґо - Террі Пратчетт
— Загалом, сер… так. Наскільки я розумію, він старого гарту, і його девіз — «Головне не перемога чи поразка, головне — участь».
Вуста Принца заворушилися, тихо повторюючи фразу. Врешті він сказав:
— І люди досі виконують його накази?
— Схоже на те, сер.
Принц Кадрам похитав головою. Ми можемо повчитися в Анк-Морпорка, казав його батько. Іноді можемо навчитися того, чого не варто робити. Тож він вирушив на навчання. Спершу він дізнався, що Анк-Морпорк колись правив чималим клаптем Хапонії. Він побував на руїнах одної з його колоній. І так він дізнався ім’я того сміливця, якому вистачило духу це зробити, і завербував у Анк-Морпорку шпигунів, щоби якомога більше про нього вивідати.
Його звали генерал Тактикус. Принц Кадрам багато читав і все запам’ятовував, і «тактики» виявились дуже і дуже до речі для розширення імперії. Звісно, в цьому були свої недоліки. У тебе є кордон, і його перетинають розбійники. Тож ти посилаєш військо їх знищити, але для того, щоб із ними покінчити, потрібно загарбати їхню країну, і ось на́ тобі — у тебе з’явилася ще одна невгамовна крихітна васальна держава, якою потрібно управляти. І тепер у неї є власні кордони, на які посягнули, ясно як божий день, нові мародери. Тож твої нові піддані-платники податків тепер просять захисту від своїх братів-мародерів, відмовляючись сплачувати податки і вдаючись до дрібного розбою на стороні. І ти знову розтягуєш війська, хочеш ти цього чи ні…
Він зітхнув. Серйозному підкорювачу імперій чуже поняття останнього рубежу. Є тільки чергова проблема. Якби ж тільки люди розуміли…
Не існувало також такого поняття, як воєнна гра. І генерал Тактикус про це знав. Вивчіть свого суперника, так, і поважайте його вміння, якщо вони в нього, звісно, є. Але ніколи не вдавайте, що після битви ви зустрінетесь за випивкою, відтворюючи крок за кроком хід битви.
— Він цілком може бути несповна розуму, — вів далі генерал.
— О, добре.
— Однак я чув, що не так давно він назвав хапонців найкращими солдатами в світі, сер.
— Справді?
— І додав «коли підпорядковуються білим офіцерам», сер.
— О?
— І ми запропонуємо йому сніданок. Буде дуже неввічливо з його боку відмовитись від нього.
— Яка гарна ідея. У нас достатньо овечих очей?
— Я якраз попросив кухарів, щоб приберегли трохи саме на цей випадок, сер.
— Тоді треба простежити, щоб вони йому попались. Зрештою, він наш почесний гість. Що ж, потрібно зробити все як слід. Постарайся вдати, ніби ти ненавидиш смак холодної сталі.
Хапонці розбили відкритий намет на піску між двох армій. У приємному затінку низький стіл вже стояв накритий. Лорд Іржавський разом із загоном вже більш як пів години чекали. Вони стали і ніяково вклонилися, коли увійшов принц Кадрам. Стоячи довкола намету, хапонські та анк-морпоркські почесні вартові підозріло перезиралися, готові першими завдати удару.
— Скажiть менi… хтось iз вас, джентльмени, розмовля хапонською? — запитав Принц Кадрам після затягнутого офіційного представлення.
Лорд Іржавський натягнуто вишкірявся.
— Шершеннь? — прошипів він.
— Я не дуже зрозумів, що він сказав, сер, — знервовано відповів лейтенант.
— Я думав, ти знаєш хапонську!
— Я вмію читати хапонською, сер. А це не одне і те ж…
— О, не переживайте, — заспокоїв їх Принц. — Як ми кажемо хапонською, i цей клоун очолю армiю?
Обличчя хапонських генералів, що стояли довкруж намету, враз закам’яніли.
— Шершеннь?
— Е. Щось про… володіти, контролювати… е…
Кадрам усміхнувся лорду Іржавському.
— Ніколи раніше не чув про цей звичай, — сказав він. — І часто ви перед битвою зустрічаєтеся зі своїми ворогами?
— Це шляхетний жест, — сказав лорд Іржавський. — Приміром, у ніч перед знаменитою битвою Псевдополя офіцери двох армій відвідали бал леді Селашіль.
Принц запитально зиркнув на генерала Ашала, який кивнув.
— Справді? Вочевидь, нам є чому повчитися. Як каже поет Мошеда, я не вiрю свом очам.
— О, так, — мовив лорд Іржавський. — Хапонська надзвичайно поетична.
— Даруйте, сер, — втрутився лейтенант Шершеннь.
— Що таке, чоловіче?
— Там… е… щось відбувається…
Вдалині виднівся стовп пилу. Щось стрімко насувалося.
— Хвилинку, — мовив генерал Ашал.
Він повернувся з оздобленою металевою трубкою, вкритою кучерявим хапонським письмом. Один її кінець він приставив до ока, а інший звернув на хмару.
— Горяни, — сказав він. — Верблюди і коні.
— Це Пристрій-Що-Збільшує-Речі, чи не так? — запитав лорд Іржавський. — Нічого собі, ви йдете в ногу з часом. Їх тільки минулого року винайшли.
— Я його не купував, мій лорде. Я успадкував його від дідуся… — генерал знову подивився в окуляр. — Їх десь близько сорока.
— Оце так, — пробубнів принц Кадрам. — Підкріплення, лорде Іржавський?
— Їхній… провідний вершник тримає… знамено, все ще скручене, здається…
— Цього не може бути, сер! — вигукнув лорд Іржавський. Лорд Селашіль, який стояв позаду нього, закотив очі.
— …а, тепер він його розгортає… це… білий стяг, сер.
— Хтось хоче здатися?
Генерал опустив підзорну трубу.
— Це не… я не… їм, схоже, не терпиться це зробити, сер.
— Пошліть загін, щоб узяв їх у полон, — розпорядився принц Кадрам.
— Ми зробимо те саме, — квапливо кинув лорд Іржавський, кивнувши лейтенанту.
— А, спільна операція, — мовив Принц.
За кілька секунд дві групи чоловіків відкололися від своїх армій і вирушили на перехоплення.
Всі побачили раптові відблиски сонячного світла з хмари, що насувалася. Вершники їхали зі зброєю.
— Атакувати під знаменом капітуляції? Це… аморально! — вигукнув лорд Іржавський.
— Радше незвично, — сказав Принц.
Три загони могли би зустрітися, якби не той факт, що навіть фахівцям важко було розрахувати відстань, яку може пробігти верблюд. Поки двоє командирів зрозуміли, що треба повертати, вони вже давно мали почати розворот.
— Схоже, ваші люди припустилися помилки, сер, — зауважив лорд Іржавський.
— Знав, що треба було приставити до них білого офіцера, — сказав Принц. — Але… ой, лишенько, схоже, вашим воякам пощастило не більше…
Він запнувся. Виникла якась плутанина. Загони перехоплення з обох сторін отримали розпорядження, та ніхто їм не сказав, що робити в разі зіткнення з іншим загоном перехоплення. А там були чоловіки, з якими їм належало боротися. Загін складався або з підступних замурзаних рушникоголових, або з віроломних ненадійних безумців — пожирачів сосисок. До того ж це було поле бою. Всі були нажахані, а відтак — злі. І всі були озброєні.
Сем Ваймз почув позаду себе крик, але тої миті його хвилювало інше. Бо неможливо їхати навскач на верблюді й не думати про те, що з твого тіла от‑от вистрибнуть печінка з нирками.
Він був переконаний, що лапи істоти якось неправильно рухалися. Ніщо на нормальних лапах не мало так сильно його трясти. Обрій смикався то назад, то вперед, то вгору, то вниз.
Як там Ахмед казав?
Ваймз добряче вдарив верблюда і заволав йому «Хутхутхут!»
Той пришвидшився. Поштовхи синхронізувалися, тож його тіло більше не стрясалося, але фактично перебувало в постійному стані трусіння.
Ваймз знову вдарив його ціпком і спробував закричати «Хутхутхут!», але в нього вийшло щось на кшталт «Хнґнґнґн!». В кожному разі верблюд, схоже, дістав десь додаткову пару колін.
Крики позаду нього посилилися. Повернувши голову настільки, наскільки йому ставало духу, він побачив кількох д’реґів, що намагалися його наздогнати. Він був впевнений, що чув крик