Джинґо - Террі Пратчетт

— Ага, готовий сказати Принцу, що ми один загубили? 

— Добре, а ти готовий й це пояснити? 

Вони скоса зиркнули на Беті. 

— I ними, зрештою, легко управляти, — прошепотiв один. 

— Валері? — спитав сержант Колон. 

— Якісь проблеми? — стала на диби Беті. 

— Ні! Ні. Гарне ім’ячко для віслюка, Н… Беті. 

— Стійте, де стоїте, — звелів один із вартових. — Ми скоро повернемося. 

— А це що означає? — запитав Колон, дивлячись їм у спину. 

— О, вони, мабуть, пішли по килим, — припустив хтось. 

— Добре, але я не бачу, як це має допомогти, — мовила Беті. 

— Літальний килим. 

— А, ясно, — прорік Колон. — В Академії є таких пару… 

— В Урі є Академія? 

— О, так, — мовив Патрицій. — А звідки, по-вашому, Ал знає, хто такий віслюк? 

І знову сміх розвіяв усі сумніви. Колон непевно всміхнувся. 

— А мені добре вдається корчити з себе ідіота, чи не так? — сказав він. — Воно якось само виходить! 

— Прекрасно, — мовив лорд Ветінарі. 

Згори знову долинуло сердите ревіння. 

— Проблема в тому, що їх усі забрали для воєнних цілей, — озвався хтось позаду них. 

Неподалік впав, розбившись на друзки, шматок саману[27]. 

— Але судячи з того, як він там борсається, то однаково впаде. 

— Ану ж я зможу переконати його спуститися, — запропонував Патрицій. 

— Не вийде, ефенді. Ви не зможете обійти його на сходах, не зможете його розвернути, і вниз він теж не позадкує. 

— Потрібно зважити ситуацію, — мовив Патрицій. 

Він забіг у таверну і зразу ж повернувся. Вони дивились, як він заходить всередину, і чули, як він підіймається сходами. 

— Мало би вийти, — мовив чоловік позаду Колона. 

Через якийсь час ревіння затихло. 

— Бачите, він не може розвернутися. Надто вузько, — озвався віслючий знавець. — Не розвернеться і не позадкує. Добре відомий факт. 

— Завжди знайдеться найрозумніший, правда, Беті? — сказав Колон. 

— Та. Завжди. 

У вежі було тихо-тихо. Кілька людей із натовпу прикипіли до неї поглядами. 

— Можливо, три-чотири людини і могли би піднятися сходами, що нереально, і совати кожну лапу по черзі, якби були готові до того, що їх копатимуть чи загризуть до смерті… 

— Гаразд, гаразд, відійдіть від вежі, будь ласка! 

Повернулися вартові. Один із них ніс скручений килим. 

— Так, так, розступіться… 

— Я чую стукіт копит, — сказав хтось. 

— О, так, ніби наш друг у фесці спускає віслюка вниз по сходах? 

— Постривайте, я їх теж чую, — сказав Колон. 

Тепер усі втупилися в двері. 

Лорд Ветінарі вийшов з мотузкою в руках. 

Хтось позаду Колона сказав: 

— Гаразд, це лише шматок мотузки. Він, певно, цокав кокосовими шкаралупами. 

— Які він надибав у мінареті? 

— Які він мав із собою, ясно що. 

— Хочеш сказати, він тягає зі собою кокосові шкарлупи? 

— Неможливо розвернути віслюка в… гаразд, це несправжня віслюча голова… 

— Вона ворушить вухами! 

— На мотузці, на мотузці — гаразд, це віслюк, добре, але не той самий віслюк. Цього він тримав у прихованій кишеньці… не треба так на мене дивитися. Я бачив, як вони це роблять із голубами… 

Тоді навіть скептик замовк. 

— Віслюк, мінарет, — сказав лорд Ветінарі. — Мінарет, віслюк. 

— Отак просто? — не повірив своїм очам вартовий. — Як ви це зробили? Це якийсь фокус, так? 

— Звісно, що так, — погодився лорд Ветінарі. 

— Я знав, що це всього лише фокус. 

— Так, це був усього лише фокус, — визнав лорд Ветінарі. 

— То… як ви все-таки це зробили? 

— То ви ще не зрозуміли? 

Всі аж шиї повигинали. 

— Е… у вас був надувний віслюк… 

— Назвіть мені причину, нащо розгулювати із надувним віслюком? 

— Ну, ви… 

— Причину, яку вам не соромно розповісти рідній матінці? 

— А, якщо так… 

— Все просто, — мовив Аль-Джібла. — В мінареті є потаємна кімнатка. Не інакше. 

— Ні, ви все неправильно зрозуміли, це лише ілюзія віслюка… Ну, гаразд, дуже правдоподібна ілюзія… 

Тепер половина людей згуртувалися довкола віслюка, а інші збилися в купку біля дверей мінарету, вишукуючи всередині приховані кімнати. 

— Гадаю, Але, Беті, нам саме час піти, — мовив лорд Ветінарі з-за спини Колона. — Ось цією вуличкою. А щойно завернувши за ріг, кинемося тікати. 

— А нашо тікати? — запитала Беті. 

— Бо я щойно поцупив магічний килим. 

Ваймз уже заблукав. Так, було сонце, але воно лише вказувало напрямок, обпікаючи йому половину обличчя. 

І верблюд погойдувався з боку в бік. Не існувало реальних способів визначити відстань, хіба що за стадією геморою. 

«Я сиджу на верблюді з пов’язкою на очах; верхи на верблюді їде д’реґ, про них кажуть, що вони найненадійніший народ у світі. Та я майже переконаний, що він мене не вб’є». 

— Тож, — озвався він, м’яко похитуючись з боку в бік, — міг би вже й сказати. Чому Ахмед-71-година? 

— Він вбив чоловіка, — мовив Джаббар. 

— І д’реґів обурюють такі дрібнички? 

— У його власному наметі! Коли той гостював у нього майже три дні! Якби він почекав ще годину… 

— О, ясно. Справді погані манери. І чим цей чоловік таке заслужив? 

— Нічим! Втім… 

— Так? 

— Він таки вбив Ель-Ісу, — судячи з інтонації д’реґа, ця обставина ніяк не виправдовувала вчинок, але задля повноти викладу її потрібно було вказати. 

— Хто вона така? 

— Ель-Іса — це селище. Він отруїв колодязь. Через релігійні розбіжності, — додав він. — Слово за слово… та нехай навіть так, взяти і знехтувати традицією гостинності… 

— Так, розумію, це жахливо. Майже… неввічливо. 

— Ця година мала значення. Дечого просто не можна робити. 

— Принаймні в цьому ви маєте рацію. 

Ближче до полудня Джаббар дозволив йому зняти пов’язку. З піску стриміли витесані вітрами горби чорного каменю. Ваймзу здалося, що безлюднішого місця він ще не бачив. 

— Подейкують, тут колись було зелено, — мовив Джаббар. — Земля була щедро зрошена. 

— А що сталося? 

— Вітер змінився. 

Коли сонце вже заходило, вони дійшли до ваді між іще сильніше стесаних вітром скель, які почали набувати свого первісного виду завдяки довгим тіням, що поглиблювали мілкі западини. 

— Це будівлі, чи не так? — запитав Ваймз. 

— Колись давним-давно тут було місто. Ти хіба не знав? 

— Звідки мені знати? 

— Твій народ його збудував. Його назвали Тактикус. На честь вашого воїна. 

Ваймз дивився на покришені стіни та повалені колони. 

— На його честь назвали місто… — сказав він ніби до себе. 

Джаббар штурхнув його. 

— За тобою слідкує Ахмед, — повідомив він. 

— Я його ніде не бачу. 

— Ясно що. Злазь. Сподіваюся, ми ще зустрінемось у твоїй версії раю. 

— Так, так… 

Джаббар розвернув верблюда. Той потрюхикав явно швидше, ніж ішов сюди. 

Якийсь час Ваймз сидів на камені. Навкруги не було чути ані звуку, крім свисту вітрів між скель і крику якоїсь птахи вдалині. 

Йому здалося, він чує стукіт свого серця. 

— Біп… біп… дзинь… — бісик-органайзер звучав стривожено і непевно. 

Ваймз зітхнув. 

— Так? Зустріч із Ахмедом-71-годиною, та? 

— Е… ні… — мовив демон. — Е… помічено хапонський флот… е… 

— Кораблі пустелі, так? 

— Е… біп… помилка код 746, дивергентна темпоральна нестабільність… 

Ваймз потряс коробочкою. 

— Ти зламався? — запитав він. — Досі озвучуєш мені чужі зустрічі, дурацька коробко! 

— Е… зустрічі призначені для командора Семюела Ваймза… 

— Це я! 

— Котрий із вас? — запитав бісик. 

— Що? 

— …біп… 

Більше він відмовлявся казати. Ваймз уже хотів було пожбурити його кудись далеко, але Сибіл засмутиться, коли дізнається.