Джинґо - Террі Пратчетт
Один був вищий за інші. Він підтягнувся і виявив на його пласкій поверхні дві здоровенні ступні. Тут, певно, стояла статуя. І стояла вона, мабуть, наскільки вистачає Ваймзових знань, у якійсь шляхетній позі. Тепер від неї залишилися тільки ступні, обрубані на кісточках. У них був не надто шляхетний вигляд.
Спустившись знову на землю, він побачив глибоко викарбуваний на постаменті напис, захищений із підвітряного боку. Ваймз спробував прочитати його в слабкому світлі:
«AB HOC POSSUM VIDERE DOMUM TUUM»
Ну… «domum tuum» означає «твій дім», правда?.. а «videre» означає «я бачу»…
— Тобто? — сказав він уголос. — «Я бачу звідси твій дім?» У цій сентенції мало шляхетності.
— Гадаю, тут більше про хвастощі й залякування, сер Семюел, — озвався Ахмед-71-година. — Завжди думав, що це притаманно Анк-Морпорку.
Ваймз навіть не поворушився. Голос долинав прямо з-за спини.
І то був Ахмедів голос. Але йому бракувало ноток верблюжої слини та гравію, які ще були присутні в Анк-Морпорку. Тепер він говорив, як джентльмен.
— Тут особливе відлуння, — вів далі Ахмед. — Я можу бути де завгодно. Можу просто зараз цілити в тебе з арбалета.
— Але ти з нього не вистрілиш. Надто багато ми поставили на карту.
— О, то існує злодійський кодекс честі?
— Не знаю, — відповів Ваймз. Ну що ж… пора перевірити, що мертвіше — його хватка чи він сам. — А поліцейський кодекс честі?
У сержанта Колона округлилися очі.
— Нахилитись набік? — запитав він.
— Так управляють магічними килимами, — спокійно мовив лорд Ветінарі.
— Та, але якщо я впаду?
— У нас буде більше місця, — бездушно відрізала Беті. — А якщо серйозно, ти, сержанте, і так вже ницо впав.
— Неправда, — заперечив Колон, розпростершись на весь килим і міцно вчепившись пальцями за краї. — Неприродно, коли єдине, що тебе оберігає від того, щоби захляпати все навколо — це шмат тканини.
Патрицій зиркнув униз.
— Ми не пролітаємо над водою, сержанте.
— Я сказав саме те, що мав на увазі, сер!
— Ми можемо трохи сповільнитися? — спиталась Беті. — Цей вітер посягає на мою приватність, якщо ви розумієте, про що я.
Лорд Ветінарі зітхнув.
— Ми і так не дуже швидко летимо. Підозрюю, тому що килим дуже старий.
— Тут є навіть витерта дірка, — сказала Беті.
— Заткнися, — наказав Колон.
— Диви, я можу засунути туди палець…
— Заткнися.
— Помітив, як він трохи похитується, коли ти рухаєшся?
— Заткнися.
— Дивися, внизу пальми геть крихітні.
— Ноббі, ти ж боїшся висоти, — сказав Колон. — Я знаю, що ти боїшся висоти.
— Що за сексистські стереотипи!
— Нічого подібного!
— Саме так! Ти думаєш, ми тільки те і робимо, що підвертаємо ноги і скиглимо! Моїм завданням є довести тобі, що жінка нічим не гірша за чоловіка!
— У твоєму випадку, Ноббі, вони фактично ідентичні. В тебе сонячний удар, ось в чому річ. Ти не жінка, Ноббі!
Беті шморгнула носом.
— Я від тебе іншого і не очікувала.
— Але ти не жінка!
— Це справа принципу.
— Що ж, принаймні тепер у нас є транспорт, — втрутився лорд Ветінарі, натякаючи своїм тоном, що суперечка себе вичерпала. — На жаль, я так і не дізнався, де армія.
— А! Я можу вам у цьому допомогти, сер! — Колон спробував відсалютувати, але знову вчепився в килим. — Я хитрощами вивідав, сер!
— Невже?
— Так точно, сер! Вона зараз в… е… Ен аль Самз ла Лайса, сер.
Якусь мить килим летів у тиші.
— «Куди сонце не світить»? — перепитав Патрицій.
Знову тиша. Колон намагався ні на кого не дивитись.
— А є така місцина Ґебра? — похмуро мовив Ноббі.
— Так, Бе… капрале. Є.
— Вони туди пішли. Звісно, можете не слухати жінку.
— Гарна робота, капрале. Тоді нам слід летіти вздовж берега.
Лорд Ветінарі розслабився. У цьому метушливому і непростому житті він ще ніколи не стрічав подібних Ноббі та Колону. Вони ні на мить не замовкали, та разом з тим було в них щось майже… заспокійливе. Він уважно вдивлявся у сірявий обрій, поки допотопний килим плив по небу кривими лініями. Він тримав під пахвою металевий циліндр, який йому змайстрував Леонард.
Важкі часи вимагають важких рішень.
— Сер? — приглушено мовив Колон, уткнувшись лицем у килим.
— Так, сержанте?
— Хотів у вас запитати… Як ви… цей… спустили віслюка?
— Вмовив його, сержанте.
— Що? Лише вмовляння?
— Так, сержанте. Вмовляння. І, звісно ж, кийок.
— А! Я знав…
— Для того, щоб спустили віслюка з мінарету, — мовив Патрицій, пролітаючи над пустелею, що звивалась попід ними, — потрібно знайти ту його частину, яка всерйоз надумала спуститися.
Вітер влігся. Птаха на вершині скелі стулила на ніч дзьоба. Ваймз чув лише шурхотіння дрібних пустельних істот.
Тоді голос Ахмеда промовив:
— Я щиро вражений, сер Семюел.
Ваймз глибоко вдихнув.
— Знаєш, а ти незле мене надурив, — сказав він. — «Щоб ваші чересла були повні сім’я». Непогано. Я справді думав, що ти лише… — він затнувся. Та Ахмед продовжив замість нього:
— …ще один верблюдар із рушником на голові? Ой-вей. І все так добре йшло, аж дотепер, сер Семюел. Принц був неабияк вражений.
— Ой, та годі тобі. Ти тільки те й робив, що недвозначно висловлювався про дині. Що я мав думати?
— Не хвилюйся, сер Семюел. Я це сприймаю як комплімент. Можеш обернутися. Я й не думаю тебе скривдити, хіба ти втнеш якусь… дурню.
Ваймз обернувся. У вечірній зорі було видно лише обриси.
— Бачу, тобі сподобалась місцина, — мовив Ахмед. — Люди Тактикуса збудували це для нього, коли він намагався завоювати Хапонію. Звісно, згідно з нинішніми стандартами, це важко назвати містом. Це скоріше попередження: «Ми тут і тут залишимося». А тоді вітер змінився.
— Це ти вбив Сніжка Слоупса, чи не так?
— Я віддаю перевагу слову «стратив». Можу показати зізнання, яке він перед тим підписав.
— Із власної волі?
— Більш-менш.
— Що?
— Скажімо так, я перелічив йому інші альтернативи. А потім люб’язно залишив тобі блокнот. Зрештою, я не хотів, щоб ти втратив інтерес. І не треба робити таке лице, сер Семюел. Ти мені потрібний.
— Звідки ти знаєш, яке в мене лице?
— Здогадуюсь. У кожному разі, Гільдія найманців отримала на нього замовлення. І, за щасливим збігом обставин, я є членом Гільдії.
— Ти? — Ваймз так і не зміг втримати слово за зубами. А зрештою, чом би й не він? Дітисьок за тисячі миль відправляють на навчання в Гільдію найманців…
— О, так. Мені сказали, що це будуть найкращі роки мого життя. Я був у Гадючому Домі. Вища школа! Вища школа! Найвищіша! — він зітхнув, як принц, і схаркнув, як верблюдар. — Заплющуючи очі, я досі пригадую смак тої особливої солодкої підливки, яку нам готували по понеділках. Боже мій, як линуть спогади… Пригадую кожнісіньку болотисту вуличку. А пан Нудль досі продає ті жахливі сосиски в тісті на Патоковидобувному тракті?
— Так.
— Той самий старий Нудль, еге ж?
— І ті самі сосиски.
— Незабутній смак.
— І не кажи.
